Олександр Купрін «Звезда Соломона»

За фантасмагоричним раптовим нашаруванням подій повість чимось нагадала «Ніс» Гоголя. Ось простий, дрібний канцелярський службовець Іван, чиєю рожевою мрією було вдягнути одного разу чиновницький кашкет (вже давно був куплений і чекав у картонній коробці свого часу), він був позитивний і доволі зразковий, навіть на вечірках майже не напивався. І ось в один із таких дружніх вечорів таки випив більше належного, і тут понісся й затягнув його хоровод неймовірних і незрозумілих подій.

Треба сказати, що хоч повість об'єктивно й не погана, та суб'єктивно вона мені якось все одно не пішла: не те щоб дратували, але заважали весь час деякі дрібниці й дрібнички (може, просто читання потрапило в непідхожий настрíй). Починаючи хоча б з прізвища героя. Цвєт. Чому Колір? Чому не Запах чи ще що-небудь? Коли речення починалося заголовним словом "Цвєт...", мозок підсвідомо очікував чогось на кшталт "колір килима...", "колір неба...", загалом означення, а отримував підмет. Але якщо вступна частина знайомства з героями була дещо нудною і тягнула на сон, то з моменту, коли Цвєт вирушив до Малоросії за спадщиною, події закрутилися стрімкіше і читати стало цікавіше. Опосередковано звертає на себе увагу, що за часів Купріна питання існування країни зі своєю власною, відмінною від московитської мовою, країни, що так здавна ятрить москальські мізки, а в наш час московськими політиками ставиться взагалі під сумнів сам факт існування і її, і її мови, країни, яку на москальських літературних ресурсах на догоду політичній кон'юнктурі "просять" не згадувати та не називати у відгуках і форумах, а за часів автора (та й тепер хочуть) називали зневажливо Малоросією, не стояло. Щоправда, якщо Гоголь писав про Україну з любов'ю, а її мову органічно вплітав у розповідь, так що москальська мова навіть запозичила з цих творів деякі слова, то у Купріна немає такого пієтету і його цитування "малорусского язьіка" мають вигляд кривляння.

Завдяки "щасливій" випадковості Цвєт виявився майстром розгадувати шаради і у відповідний момент, відносно легко, склав слово, над розгадкою якого віками інші не дурні люди безуспішно билися ціле життя. Не зрозуміло тільки навіщо треба було йти саме вночі в занедбаний будинок, що користується такою поганою славою у місцевих, і залишатися там ночувати... І до чого тут Соломон з його зіркою, чий секрет він нібито розгадав? Автор хотів сказати, що Соломон, знайшовши це слово, підпорядкував собі темний світ і, подібно Цвєту, надалі міг виконувати свої забаганки??

Кінцівка. Знову ж таки не зрозуміло, що автор хотів сказати своїм твором. Що співпраця з князем темряви не веде до добра і щастя? Але зло у творі досить нейтральне, а сам Мефістофель тут виступає мало не позитивним героєм. Що встояти герою допомогли його доброта, скромність і відсутність жадання володіти чимось? Так апетит приходить під час їжі і ось ця нейтральність і відсутність жадання виглядають якраз таки якось непереконливо. Тим паче, щонайменше один предмет жадання - дівчина, у героя все таки був. Але добре те, що добре закінчується, чари спали, герою надається можливість самостійно діяти, він знову, вже без чар, зустрічає "цю прекрасну жінку", і що? І теж усе змазано і не яскраво.

А що стосується двох чудових цитат, які згадані в одному з відгуків ("Що б ти, Мітенько, робив, якби став царем? - А ні хріна б не робив, сидів би на призьбі і лузгав насіння, а хто повз іде - в морду!" і "Хочете, щоб усі ваші бажання здійснювалися в одну мить? Кожен продасть душу з найбільшим задоволенням! Але які бажання можна придумати, коли нема чого більше хотіти? Нічого вам не придумати сміливого й оригінального, веселого й грандіозного. Нічого, крім баби, жратви, пиття і м'якої перини. І коли диявол прийде за вашою крихітною душенькою, він застане її охопленою смертельною нудьгою і підлим боягузтвом."), то, хоч вони за текстом і йдуть у нуднішій частині твору, але, як на мене, у всій красі розкривають загадкову московитську душу, розгадку якої, так давно шукають у багатьох творах. І лише Купріну вдалося так яскраво і барвисто її розгадати (!), хоча і тут автор робить це якось мимохідь і особливо не акцентуючись. Треба собі записати десь, для подальшого цитування...