Йоганн фон Гете

Йоганн Вольфґанґ фон Ґете (Johann Wolfgang von Goethe) - німецький поет, прозаїк, драматург, мислитель і натураліст. Вважається засновником сучасної німецької літератури, лідер романтичного руху «Буря і натиск». У галузі ботаніки вважається засновником порівняльної морфології рослин.

Ґете народився у старому німецькому торговельному місті Франкфурті-на-Майні у сім'ї заможного бюргера Йоганна Каспара Ґете (1710—1782), імперського радника, колишнього адвоката. Мати — Катерина Елізабет Ґете (уроджена Текстор; 1731—1808). Гарно обставлений будинок мав велику бібліотеку, завдяки якій письменник рано познайомився з «Іліадою» Гомера, з «Метаморфозами» Овідія, прочитав в оригіналі твори Вергілія. Його батько був із тих, хто, не задовольнивши своїх амбіцій, намагався дати дітям більше можливостей і дав їм повноцінну освіту.

У 1765 році Йоганн відправився в Лейпцизький університет, свою вищу освіту завершив у Страсбурзькому університеті в 1770 році, де захистив дисертацію на звання доктора права. У Франкфурті Ґете серйозно захворів. За півтора року, які він пролежав у ліжку через декілька рецидивів, його відносини з батьком значно погіршилися.

Зустріч з Гердером, який ознайомив його зі своїми поглядами на поезію і культуру, була переломом у творчості Ґете. Він знайомиться з молодими письменниками (Ленц, Вагнер), у ньому прокидається зацікавлення народною поезією, вплив якої відчувається у вірші «Heidenröslein» (Степова трояндочка) та ін., а також зацікавлення Оссіаном, Гомером, Шекспіром. Він у захваті від пам'яток готики. Наступні роки проходять у інтенсивній літературній праці.

У 1775 році Ґете був запрошений до Карла Августа, герцога Саксен-Веймар-Ейзенаху. Він став першим міністром герцога, одержав титул таємного радника, приймав активну участь у політичному житті герцогства, управляв військовою колегією, керував дорожнім будівництвом. Дослідник творчості Гете М.М. Вільмонт так пояснив мотиви цього вчинку: «Від'їжджаючи до Веймара, Ґете плекав надію домогтися радикального поліпшення суспільних відносин хоча б на невеликому клаптику німецької землі, у володіннях Карла-Августа, для того, щоб цей клаптик землі послугував зразком для всієї країни, і проведені там реформи стали б прологом загальнонаціональної перебудови німецького життя». Переконавшись, що це було утопією, Ґете поступово обмежує свою державну службу, залишаючи за собою лише театр і навчальні заклади. Таким чином Ґете поселився у Веймарі, де він залишався до кінця свого життя.

Він був одним з перших учасників літературного руху "бурі і натиску". Протягом перших десяти років в Веймарі, Гете був членом таємної ради герцога, курирував повторне відкриття срібних копалень в сусідньому Ільменау, і здійснив ряд адміністративних реформ в університеті Єни. Він також зробив внесок у планування ботанічного парку Веймара і відновлення його Палацу дожів, який в 1998 році потрапив у список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

У 1791 році він був призначений керуючим директором театру в Веймарі. Його бесіди та різноманітні загальні починання протягом 1790-х років з Шиллером, Фіхте, Гердером, Александром фон Гумбольдтом, Вільгельмом фон Гумбольдтом і Фрідріхом Шлегелем мали спільну назву - Веймарський класицизм.

1806 року Йоганн одружився з Крістіаною Вульпіус. До того часу вони вже мали кількох дітей.

6 березня 1832 року Ґете застудився під час заміської прогулянки в екіпажі, а 22 березня поет помер у Веймарі. 26 березня труну з тілом Ґете помістили в герцогську усипальницю поруч з прахом Шиллера.

У перших віршах й драмах Ґете відчувався деякий вплив наслідувальної салонної літератури. У 1770—75 він захоплювався демократичною естетикою Йоганна Готфріда Гердера, був тісно зв'язаний з рухом «Буря й натиск», боровся за національну самобутність німецької літератури. Лірика Ґете цього періоду життєрадісна, близька до народної поезії, сповнена пантеїстичних настроїв. В уривку «Прометей» (1773) виражений протест проти тиранії та релігійних догм, особливо значущий в умовах «ганебної політичної і соціальної епохи», яку переживала тоді відстала, феодально-роздроблена Німеччина. В основу новаторської історичної драми «Гьоц фон Берліхінген» (1773) покладено ідею об'єднання країни; тут вперше в німецькій драматургії 18 ст. поряд з героєм-бунтарем виступає народ.

Світову славу йому приніс роман «Страждання молодого Вертера» (1774 рік), в якому відбилась глибока соціальна трагедія цілого покоління німецької молоді. Роман, багато в чому автобіографічний, користується величезним успіхом. Фігура головного героя народжує цілу хвилю наслідування аж до здійснення самогубства. У соціальній психології навіть з'явилося таке поняття як «ефект Вертера» (або «синдром Вертера») — масивна хвиля наслідуваних самогубств, які відбуваються після самогубства, широко висвітленого по телебаченню або інших ЗМІ. На схилі років Ґете розповів у «Поезії і правді» про те, що він написав «Страждання юного Вертера», щоб звільнитися від думки про самогубство, яка переслідувала його.

Розчарувавшись в індивідуалістичному бунтарстві «Бурі й натиску», Ґете мріяв про мирні суспільні реформи. У веймарський період особливо поглиблюються суперечності його світогляду. На це свого часу вказував Фрідріх Енгельс: «…Ґете то колосально великий, то дріб'язковий; то це непокірний, насмішкуватий геній, що зневажає світ, то обережний, усім задоволений, вузький філістер».

Прояви консервативних поглядів Ґете найбільше помітні в творах, спрямованих проти французької революції («Громадянин-генерал», 1793 рік; «Герман і Доротея», 1797 та ін.). Усвідомлюючи закономірність виступу третього стану, який штурмом захопив Бастилію, Гете засуджував вади вождів повсталого Парижа і якобінський терор. Проте в найкращих своїх творах він лишався вірним прогресивним ідеалам. Народні мелодії, щирі й гуманні почуття й далі звучать в його поезії 80-х. Під час подорожі до Італії Ґете завершує «Іфігенію в Тавриді» (1787) і героїчну трагедію «Еґмонт» (1788), пройняту пафосом боротьби народу проти національного гноблення. Тоді ж формується класицизм Ґете. Захоплення античністю зближує його в 90-х з Йоганном-Фрідріхом Шиллером. Проте, як видно з «Римських елегій» (1790), «Корінфської нареченої» (1797) та інших творів, на відміну від Шиллера, Гете приваблював, насамперед, життєствердний, чужий аскетизмові характер античної культури.

В останній період свого життя Ґете працював над автобіографічною книгою «З мого життя. Поезія і правда» (1811—1831), створив ліричний цикл «Західно-східний диван» (1814), а також ряд розвідок з питань світової, зокрема слов'янської літератури й фольклору. Він виступав проти німецького романтизму, обстоював реалістичне мистецтво.

Найбільше художнє досягнення Ґете — грандіозна драматична поема «Фауст», над якою він працював майже все життя з 1773 по 1831 рік. Образ ученого-чарівника Фауста, взятий з народної легенди, у драмі Ґете зазнає складної еволюції, втілює суперечливий розвиток світогляду самого поета і боротьбу ідей, властиву бурхливій епосі кінця 18 — початку 19 ст. Служіння науки народові, глибока віра в творчі сили людини, у краще майбутнє — є ідейним висновком поеми.

Твори Ґете сповнені глибокого філософського змісту. Теоретичне осмислення ним дійсності є діалектичним. Природу, суспільне життя, духовний світ людей він розглядав у безперервному розвитку, як постійну зміну форм, боротьбу протилежних начал — життя і смерті, минулого і майбутнього, нового і старого. Його світорозуміння багато в чому було значно глибшим, ніж діалектичний ідеалізм Гегеля, бо, на відміну від Гегеля, він відстоював, хоч і не послідовно, з ваганнями, позиції матеріалізму, особливо в теорії пізнання й естетиці.

Фауст один з найвідоміших творів Ґете над яким автор працював майже все своє життя. Взагалі основою сюжету в творі є суперечка Господа і Мефістофеля між якими виникає питання чи зможе Мефістофель звести на злу дорогу життя Фауста в якого на думку Господа добра душа. «Зведи його на стежку зла. Знай, сам ти осоромишся натомість: в душі, що прагне потемки добра». Мефістофель спокушає Фауста, обіцяючи йому розкрити всі таємниці, дати найвищу насолоду життя, і якщо Фауст хоча б одну миттєвість визначить як прекрасну мить, Мефістофель забирає його душу. «Я буду змушений гукнути: „Спинися, мить! Прекрасна ти!“».

Для численних праць Ґете з природознавства характерне діалектичне уявлення про єдність рослинного й тваринного світу, визнання поступального розвитку живої природи. Ґете вперше описав міжщелепну кістку людини, встановив подібність у будові черепа людини та тварин, створив так звану хребетну теорію походження черепа, експериментально довів вплив середовища на будову й забарвлення квітів, запровадив науковий термін «морфологія» — вчення про форму («Про метаморфози рослин», 1790; «Вступ до порівняльної анатомії», 1795). Перу Ґете належить книга «Вчення про колір» (1810), присвячена різноманітним оптичним явищам, таким як заломлення, хроматична аберація тощо. Ґете сперечався з ньютонівським вченням про колір. Історична його частина праці має значення і в наш час, тому що у ній на тлі вчення про колір, яке Ґете ставив в основу розуміння природи, Ґете дав яскравий, самостійно пророблений для свого часу багато в чому новий нарис історії розвитку наукового уявлення про природу.

У Йоганна Вольфґанґа Ґете та його дружини Крістіани народилося п'ятеро дітей. Діти, що народилися після старшого сина Августа не вижили: одна дитина народилася мертвою, решта померли протягом кількох днів або тижнів. Август помер за два роки до смерті свого батька в Римі. Діти Августа і його дружини Оттілії не вступали в шлюб, тому рід Ґете по прямій лінії обірвався в 1885 році.

23 червня 1780 року Ґете був посвячений до веймарскої масонської ложі «Амалія». На думку деяких дослідників причиною цього є його знайомство з філософом і публіцистом Йоганном Гердером. Сама масонська розписка Ґете датована 11 лютого 1783 року. Морамарко писав про нього у своїй знаменитій книзі «Масонство в його минулому і сьогоденні»: Відомо його лист, написаний на наступний день коханій, в якому він повідомляє їй про подарунок - пару білих рукавичок, отриманих під час обряду ініціації. Ґете був гарячим прихильником масонства до останніх днів життя, пишучи для своєї ложі гімни й промови. Володіючи високими ступенями посвяти в системі суворого масонства, він тим не менше сприяв реформі Шредера, спрямованої на відновлення примату перших трьох універсальних ступенів ордена. У 1813 році біля труни покійного брата Віланда поет сказав в масонську храмі знамениту промову «У пам'ять брата Віланда».

Вже на початку XIX ст. Ґете був широко відомий в Україні. 1827 року він був обраний почесним членом Ради Харківського університету. Перший переспів з Ґете українською мовою належить Петру Гулаку-Артемовському — балада «Рибалка» (1827). Балада «Лісовий король» в українському перекладі була надрукована окремим виданням у Львові у 1838 році, автором перекладу був український мовознавець, греко-католицький священик Йосип Левицький. Таку ж назву дав своєму перекладу Ґетевої балади Борис Грінченко — «Лісовий цар», а Пантелеймон Куліш назвав баладу «Вільшаний цар». Було багато інших перекладів, ще у дореволюційні часи. Тарас Шевченко називав Ґете «великим», знав і любив його твори, особливо «Фауста». Невтомним популяризатором Ґете був Іван Франко, який переклав багато його поезій, всю першу частину та уривки з другої частини «Фауста» і написав розвідку про цей твір.

Після революції 1917 року твори Ґете перекладали Максим Рильський, Микола Терещенко, Дмитро Загул, Микола Улезко, Євген Дроб'язко, Василь Стус та ін. Перший повний переклад «Фауста» українською мовою зробив Микола Лукаш. Ґете підтримував дружні зв'язки з уродженцем Закарпаття І.С. Орлаєм.

Велике Веймарське видання творів Ґете налічує 143 томи. Зокрема, ним написано більше 3000 віршів. Твори Ґете покладені на музику багатьма визначними композиторами світу: Бетховеном (увертюра «Егмонт»), Гуно (опера «Фауст»), Шубертом («Гретхен за прялкою» — перший шедевр Шуберта й перша велика німецька пісня), Шуманом (ораторія «Сцени з Фауста») та інші. Твори Ґете багаторазово екранізовані.

Нагороди

- Кавалер Великого хреста Ордена Громадянських заслуг Баварської корони (Баварія)

- Кавалер Ордена Святої Анни 1-го ст. (Російська імперія)

- Кавалер Командорського хреста Австрійського Імператорського ордена Леопольда (Австрія)

- Кавалер Великого хреста Ордена Почесного легіону (Франція)

Іменем Ґете названі: Ґете-Інститут — німецька громадська організація, метою якої є популяризація німецької мови за кордоном та підтримка міжнародної культурної співпраці різних країн з Німеччиною; Ґетеанум — інтернаціональний антропософський центр в передмісті Базеля, Дорнасі; Гетит — мінерал класу оксидів та гідроксидів; астероїд головного поясу, відкритий 24 вересня 1960 року; гігантський кратер на Меркурії.

https://uk.wikipedia.org/wiki/Йоганн_Вольфганг_фон

https://fantlab.ru/autor6045