Іван Франко

Іван Якович Франко - видатний український поет, прозаїк, драматург, літературний критик, публіцист, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч. Доктор філософії (1893), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1899), почесний доктор Харківського університету (1906). Член Всеукраїнського Товариства «Просвіта».

Упродовж своєї понад 40-літньої творчої активності Франко надзвичайно плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург) і перекладач, літературний критик і публіцист, багатогранний науковець — літературо-, мово-, перекладо- й мистецтвознавець, етнолог і фольклорист, історик, соціолог, політолог, економіст, філософ. Його творчий доробок, писаний українською (більшість текстів), польською, німецькою, російською, болгарською, чеською мовами, за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. Усього за життя Франка окремими книгами і брошурами було понад 220 видань, у тому числі понад 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Він був одним із перших професійних українських письменників, тобто заробляв на життя літературною працею.

Народився Франко в присілку Війтова гора (Слобода) села Нагуєвичі Самбірського округу Королівства Галичини та Володимирії в сім'ї заможного сільського коваля. За однією з версій, в яку вірив і сам Іван Франко, батьківський рід походив від німецьких колоністів, чим пояснював незвичне прізвище, бо, мовляв, у ньому є «кавалочок німця». Проте згідно з останніми дослідженнями, родина Франків мешкала на теренах давнього Руського воєводства ще до поділів і масового переселення туди німецьких колоністів. На відміну від них, належала до греко-католицької церкви.

Мати походила із т. зв. «ходачкової» (збіднілої) шляхти та належала до герба Сас. Коли Іванові було дев'ять років, помер батько. Мати вийшла заміж удруге. Вітчим уважно ставився до дітей і фактично замінив їм батька. Франко підтримував дружні стосунки з ним упродовж усього життя. На 16-му році життя Івана померла мати. Вітчим теж одружився вдруге.

Попри те що рано залишився сиротою, Іван Франко здобув ґрунтовну освіту. У 1862 році батько віддав Івана до т. зв. тривіальної (початкової) школи в сусідньому селі Ясениця Сільна. У 1864—1867 продовжив навчання в т. зв. нормальній Головній міській школі отців василіян у Дрогобичі (з німецькою мовою викладання), а 1867 року вступив до Дрогобицької реальної гімназії ім. Франца-Йосифа (яка саме тоді переходила на польську мову навчання).

Уже навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам годинну лекцію вчителя; знав напам'ять усього «Кобзаря»; домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі. У цей період Іван багато читав: твори європейських класиків, культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми. Тоді ж почав перекладати твори античних авторів (Софокла, Евріпіда).

Ще в нижчій гімназії Франко почав комплектувати власну бібліотеку (налічувала майже 500 книжок українською та іншими європейськими мовами), збирати фольклор, писати вірші та прозу. Перший вірш «Великдень» (1871), присвячений батькові, на жаль, не зберігся до нашого часу. 1873 роком датуються перші збережені поезії («Пісні народнії», «Моя пісня», «Котляревський» та ін.) й драматичні спроби літератора-початківця («Юґурта», «Ромул і Рем»).

1875, закінчивши Дрогобицьку гімназію з похвальним свідоцтвом зрілості, Іван Франко вступив на філософський факультет Львівського університету, де вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Залишившись без батьків, був змушений заробляти собі на життя репетиторством. Зі свого заробітку виділяв гроші на книжки для особистої бібліотеки. Брав участь у діяльності студентського громадсько-культурного товариства москвофільської орієнтації «Академический кружок», був його бібліотекарем, з 1874 друкував свої перші твори у виданні «кружка» — журналі «Друг», до складу редакційного комітету якого увійшов 1876 року.

Під впливом трьох листів Михайла Драгоманова до редакції «Друга» перейшов на радикально зорієнтовані світоглядні позиції. За громадсько-політичну діяльність, яку було кваліфіковано як соціалістичну пропаганду, Франко чотири рази був ув'язнений австрійською владою (у 1877, 1880, 1889 і 1892). Через перший арешт змушений був перервати навчання у Львівському університеті, проте відновив його в 1878—1879, прослухавши загалом 7 семестрів. Повну вищу освіту завершив пізніше, у 1890—1891, навчаючись у Чернівецькому університеті 8-й семестр, необхідний для докторату.

У 1870—1880-х Франко провадив активну журналістську та публіцистичну діяльність, приймав участь у видані різних періодичних видань в т.ч. багатьох польських і австрійських часописах.

Зневірившись у співпраці з галицькими народовцями, Франко спільно з діячами «Старої Громади» пробував заснувати власний незалежний орган («Поступ»). З цією метою двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 року, зустрічався з громадсько-культурними діячами, тоді-таки познайомився і зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською.

Протягом певного часу, зокрема, в 1890 році був членом Історичного товариства у Львові. У 1890 став також одним із засновників і першим головою (до 1898) Русько-української радикальної партії (РУРП) — першої української політичної партії, редактором її друкованих засобів. Тричі балотувався від цієї партії на виборах до галицького сейму та австрійського парламенту (1895, 1897, 1898), щоразу безуспішно (через виборчі махінації влади).

У 1893 у Віденському університеті під керівництвом відомого славіста В. Яґича захистив дисертацію «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія» і здобув учений ступінь доктора філософії, однак до викладання на кафедрі української словесности Львівського університету, що звільнилася по смерті Омеляна Огоновського, допущений не був.

Разом із дружиною видавав літературно-науковий журнал європейського зразка «Житє і слово» (1894—1897). Упродовж 1887—1897 працював у редакції польської газети «Kurjer Lwowski. За публікацію у віденській газеті «Die Zeit[de'>» полемічної статті «Поет зради» (1897), що містила гострі оцінки творчости А. Міцкевича, Франка під тиском обурених польських шовіністів було звільнено з роботи в редакції «Kurjera».

У 1899 Франко вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії. Тоді-таки завдяки підтримці Михайла Грушевського став дійсним (1899; 1904 — почесним) членом Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), відтак відійшов від активної політичної діяльності та присвятив себе літературній і науковій праці. Очолював філологічну секцію (1898—1901; 1903—1912) та етнографічну комісію (1898—1900; 1908—1913) НТШ; був співредактором журналу «Літературно-науковий вістник» (1898—1907.

1906 отримав звання почесного доктора Харківського університету. Знаком визнання помітної ролі Франка в національно-культурному відродженні стало урочисте відзначення 25-літнього (1898) та 40-літнього (1913) ювілеїв його творчої діяльности.

За власним зізнанням Франка, значний вплив на його життя і творчість мали взаємини з жінками. Він пережив принаймні три глибокі кохання: до Ольги Рошкевич (у заміжжі Озаркевич), Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської (у заміжжі Зиґмунтовської), кожне з яких знайшло вияв у художній творчості. Одначе дружиною письменника стала киянка Ольга Хоружинська, шлюб із якою він узяв у травні 1886 року в Павлівській церкві при Колегії Павла Ґалаґана в Києві. Одруження Франка-галичанина з «українкою» сприймалося тодішніми киянами як уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України. У подружжя було четверо дітей. Від 1901 року періодично, а з 1909 року — щорічно, Франко виїздив із родиною на відпочинок у с. Криворівню на Гуцульщину, де щоліта збиралися видатні діячі української культури (М. Грушевський, В. Гнатюк, М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Кобилянська, Г. Хоткевич та ін.). 1902 року Франки спорудили власний будинок на околиці Львова (вул. Понінського, 4).

Останнє десятиріччя Франкового життя минало переважно в самоті та фізичних і психологічних стражданнях. Уже від 1900 року з періодичними загостреннями протікало психічне захворювання дружини письменника, яка час від часу проходила курси лікування в клініці для душевнохворих. Починаючи з 1908 року, і сам Франко страждав від тяжкої психофізіологічної недуги (за сучасними медичними даними — інфекційний ревматоїдний поліартрит), унаслідок якої мав деформовані й паралізовані руки. Це значно утруднило йому продуктивну літературну й наукову працю, якої він, одначе, не припиняв до самої смерті. Медичні препарати, які в цей час використовувалися для лікування хвороб в Івана Франка, зокрема, наперстянка спровокували у нього розлади психіки.

Усебічно обдарований, енциклопедично освічений, надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем, видавцем. Сюжети для творів Франко черпав із життя і боротьби рідного народу, з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби, Ренесансу. Був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.

Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі». При цьому він багато уваги приділяв здобуттю загальнолюдських прав. Почавши свою громадську діяльність з москвофільського гуртка, він незабаром покинув його для народовецького табору. За студентських часів Франко захоплювався соціалізмом, студіював Маркса й Енґельса, а коли побачив облудність «нової релігії», її завзято поборював. Назагал у Франка помітна еволюція від крайнього радикалізму до поступового націонал-демократизму. У своїй статті «Що таке поступ?» Франко одним із перших спрогнозував появу тоталітаризму і тоталітарної держави.

Нерідко Івана Франка називають титаном праці. У поетичному доробку Франка близько пів тисячі окремих ліричних і ліро-епічних творів, частина з яких виходили за життя поета в 11 збірках (з урахуванням перевиданих). Умовно у поетичній творчісті франкознавці виокремлюють:

• ранні «романтичні» вірші, згруповані у збірках «Баляди і розкази» (1876) та перевиданій наприкінці життя «Із літ моєї молодости»(1914);
• поезія, яка відбиває Франкові зацікавлення науковим чи ідеальним реалізмом та соціалізмом — «З вершин і низин» (1887, 1893);
• інтимна лірика в збірці «Зів'яле листя» (також має назву «Лірична драма» (1896, 1911);
• зріла поезія Франка як «сором'язливого модерніста» (за означенням С. Сімонека) («Мій Ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906), «Давнє й нове» (1911 — як збільшене видання «Мого Ізмарагда»);
• поезія, яка не ввійшла до збірок, а також збірка «Вірші на громадські теми» (1913) та поезія, написана під час Першої світової війни (1914—1916).

Поемарій Франка містить більше півсотні творів, з яких 13 залишилися незавершеними. До поем Франка також увійшла серія з 31-ї притчи та легенди, частина з яких увійшла до збірок «Мій Ізмарагд» та «Давнє й нове». Ліричну та епічну основу мають оригінальні спроби Франка у жанрі «віршованого оповідання», зразки якого були представлені в циклах «Галицькі образки» та «Жидівські мелодії», «У цадика», «З любови», «По-людськи».

Загалом поеми Франка можна згрупувати за такими жанрово-тематичними блоками:

• поеми-казки: «Замість пролога. Святовечірня казка» (1883), «Лис Микита» (1890), «Абу-Касимові капці» (1895), «Коваль Бассім. Арабська казка» (1900);

• поеми-легенди: «Святий Валентій» (1885), «Легенда про святого Маріна» (1897—1914), «Смерть Каїна» (1888), «П'яниця (Староруська легенда)» (1893), «Цар і аскет. Індійська легенда» (1893);

• поеми-новели: «Лісова ідилія» (1903); а також скомпонована на основі хорватського фольклору «Поема про білу сорочку» (1899);
• етологічні поеми з бурлескно-сатиричним забарвленням: епопея «Панські жарти (Поема з останніх часів панщини)» (1887), «Ботокуди» (1880, 1893), «Мандрівка русина з Бідою» (1893); у жанрі мандрівничої хроніки — «Українсько-руська студентська мандрівка літом 1884 року», «Сучасний літопис» (1884), а також у драматичній формі — «Великі роковини. Пролог, говорений перед ювілейною виставою „Наталки Полтавки“ в пам'ять столітніх відродин української народності» (1898);
• героїчно-історичні поеми: «Бідний Генріх» (1891), «Істар» (1899), «Сатні і Табубу» (1899);
• історичні поеми: «На Святоюрській горі» (1900), «Ор і Сирчан. Половецька історична сага» (1899; 1914) та «Кончакова слава. Пригоди із літ 1185—87» (1915);
• філософські поеми: «Ex nihilio. Монолог атеїста» (1885), «Похорон» (1897), «Іван Вишенський» (1898), «Мойсей» (1905), «Страшний суд» (1906), «Терен у нозі» (1907; 1913—1914)ж
• поеми-переспіви: «Пригоди Дон-Кіхота» (1891).

Франко — автор своєрідних антологій поетичних переспівів-варіацій: «Найдавніша історія України до 1008 року в поетичних образах» (1907—1916 роки) й «Ad urbe condita» (поетичні твори за мотивами історії стародавнього Риму, 1915—1916 роки) та упорядник «Антології української лірики від смерти Шевченка», «Акорди» (1903).

Проза Івана Франка — складний і багатий ідейно-художній комплекс із великим розмаїттям тем та ідей, жанрових, сюжетно-композиційних і наративних форм; комплекс, у якому порушено значну кількість проблем, де віднаходимо широкий спектр стилістичних вирішень: від готики й пізнього романтизму до модернізму. У царині прози письменник працював понад сорок років, з 1871—1872 навчального року, коли писав шкільні задачі для вчителів словесності, до 1913-го, адже саме тоді вийшла у світ друга редакція роману «Петрії й Довбущуки». За цей час з-під пера Франка з'явилося 10 романів і повістей та близько 150 творів малої прози. Твори малої прози письменника об'єднано у 19 прижиттєвих збірок.

Прозові художні твори Франко творив трьома мовами: українською, польською та німецькою. Часто перекладав українською ті, що їх написав спершу чужими мовами.

Драматургія Франка, започаткована ще в дрогобицький період, збагатила українську літературу зразками історичної («Три князі на один престол», 1874; «Славой і Хрудош», 1875) і психологічної драми («Украдене щастя», 1891—1893), соціальної комедії («Рябина», 1886, 2-га ред. — 1893—1894; «Учитель», 1893—1894), неоромантично-фантасмагоричної драматичної поеми-казки («Сон князя Святослава», 1895), «сократичного» філософського діалогу («На склоні віку», 1900), одноактної п'єси на різноманітну тематику («Послідній крейцар», 1879; «Будка ч. 27», 1893—1897; «Майстер Чирняк», 1894; «Кам'яна душа», 1895; «Суд Святого Николая», 1895; «Чи вдуріла?», 1904).

Іван Франко також є основоположником українського наукового театрознавства, теоретиком та істориком драми. Як театральний критик з кінця 80-х — на початку 90-х років він рецензував вистави за творами І. Котляревського, М. Старицького, С. Гулака-Артемовського, М. Кропивницького, Панаса Мирного, Н. Кибальчич, О. Огоновського та ін. Написав цілий ряд статей та досліджень. У своїх критико-театрознавчих працях осмислював, непрості історичні шляхи розвитку театру в Галичині у широкому зіставленні з західноєвропейським театром і драматургією.

У літературній спадщині Івана Франка значне місце посідає перекладацький доробок. Він стверджував, що «переклади чужомовних творів, чи то літературних, чи наукових, для кожного народу є важним культурним чинником», а «передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою, збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст розуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями».

Перекладав Франко до останніх днів свого життя. Останній його переклад — стародавньої легенди з історії Риму — датовано 13 березня 1916. Загалом знав 14 мов (польську, німецьку, грецьку, латинську, старослов'янську, чеську, російську, французьку, англійську, болгарську, угорську, італійську, їдиш). Перекладів авторів античної літератури у його доробку найбільше — 75 (Квінт Курцій Руф, Платон, Сапфо, Арістофан, Менандрта та ін.).

Перекладав з української на польську (народні пісні, поезії Т. Шевченка, С. Руданського), на німецьку (народні пісні, твори Т. Шевченка, П. Куліша).

Франко також автор численних переспівів, написаних в останні роки життя — «Студії над найдавнішим київським літописом» (1907—1916) та циклу поетичних творів за мотивами історії Стародавнього Риму (1915). Перша праця — це переспіви, реконструкції та тлумачення оповідань Іпатіївського літопису, що за своїм характером наближається до наукової розвідки. Протягом 1874—1915 рр. здійснив переклади та переспіви з ассіро-вавилонської, давньоіндійської, давньоарабської, давньоримської та давньогрецької поезії.

«Усвідомлюючи суспільну роль перекладу як одного з найважливіших факторів міжнаціональної взаємодії літератур, Іван Франко вперше у вітчизняному літературознавстві науково розробив, творчо обґрунтував і засвоїв теоретичні принципи мистецтва художнього перекладу, критерії оцінки якості інтерпретації першотвору, відбору оригіналу, питання адекватного відтворення тексту з врахуванням органічної єдності змісту й форми, а також концептуальні завдання перекладача». Він започаткував методику перекладознавчого аналізу, обґрунтувавши концепцію перекладу як єдності літературознавчих, лінгвістичних, лінгвостилістичних, етномовних, психологічних, психолінгвістичних та естетичних чинників.

Франко — автор численних наукових праць з історії та теорії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології, мовознавства, перекладознавства, мистецтвознавства, релігієзнавства, історії, економіки, соціології, філософії, ба навіть описового природознавства. Видатний філолог, Франко здобув визнання міжнародної наукової спільноти свого часу насамперед як упорядник і науковий редактор фундаментальних корпусів «Апокрифи і легенди з українських рукописів» (у 5 т., 1896—1910) та «Галицько-руські народні приповідки» (у 3 т., 6 кн., 1901—1910), автор ґрунтовних досліджень з історії української літератури, у тому числі літературної медієвістики та шевченкознавства, естетико-психологічного трактату «Із секретів поетичної творчости» (1898), мовознавчих праць, циклу фольклористичних моноінтерпретацій «Студії над українськими народними піснями» (1907—1912, окреме вид. 1913). Класикою українського перекладознавства стала праця «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання» (1912).

Як оригінальний мислитель із проникливою історіософською інтуїцією, Франко розробив власний варіант позитивістської концепції соціального прогресу, а також одним із перших в українській інтелектуальній історії діагностував антигуманну сутність та передбачив згубні політичні наслідки марксизму та соціал-демократизм і чітко сформулював ідеал національної самостійності. 1904 року Франко написав наукову працю, відому під назвою «Сотворення світу».

На світогляд Франка вплинули позитивізм філософії Оґюста Конта, Герберта Спенсера, еволюціонізм у природознавчих дослідах Чарльза Дарвіна, Ернста Геккеля (соціальний дарвінізм якого він, тим не менш, нещадно критикував у своїх праці «Що таке поступ?»), теорії французьких, німецьких, російських соціологів, літературні критики від Нікола Буало, Готгольда Лессінґа до Тена, Леметра, Ґійо, Брюнетьера, Брандеса, та ін. Проте Франко залишився собою, мав власний світогляд, увійшов у свідомість наступних поколінь як невтомний будівничий людських душ українського народу.

Франко приділяв увагу питанню літературної мови, написавши такі праці: «Етимологія і фонетика в южноруській літературі», «Літературна мова і діалекти» (1907), «Причинки до української ономастики» (1906) та ін. Франко відстоював думку про єдину українську літературну мову, вироблену на наддніпрянських діалектах і збагачену західноукраїнськими говірками. За праці на відтинку філології Харківський університет 1906 року нагородив Франка почесним докторатом, крім того, він був членом багатьох слов'янських наукових товариств. Пропозиція Олексія Шахматова і Федора Корша про обрання Франка членом Російської АН не була здійснена через заборону царського уряду.

У ділянці фольклору й етнографії Франко зібрав багато джерельного матеріалу, написав низку студій і статей про одяг, харчування, народне мистецтво, вірування населення Галичини, які публікував у журналах. З 1898 року Франко керував Етнографічною комісією НТШ (до 1913 року) і разом із Володимиром Гнатюком редагував «Етнографічний збірник». Капітальною фольклористичною працею є «Студії над українськими народними піснями» (три томи у «ЗНТШ»; окреме видання 1913 року), в яких Франко застосував історично-порівняльний метод.

Тісно пов'язані з соціологічними, суспільно-політичними й економічними історичні розвідки Франка, близько 100 друкованих праць, більшість з них присвячені селянському рухові й революції 1848 року в Галичині та польсько-українським взаєминам. Економічні праці Франка, трактовані в історичному плані, присвячені станові робітництва, а також селянства в Галичині.

Франко відомий своїм інтересом до індійської культури, він вивчав літературу, філософські твори, тексти Вед на санскриті. Сам він говорив: «Жаль, що я не орієнталіст». Є у доробку Франка праці і з сфери психології.

В історії української видавничої справи І. Франко відомий як професійний видавець і редактор. За сорок років видавничої діяльності він зумів організувати і видати чимало періодичних та неперіодичних видань.

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

Ідея жіночої емансипації стала для Франка важливою світоглядною інтенцією надати жіночому питанню соціальної значущості у контексті інтеграційних загальнонаціональних заходів: «жіноцтво наше без перепони буде поступати дорогою духовного розвою в міру поступу цілого руського народу». Як письменник-мисленник Франко завжди був уважний до долі жінки, складної психомотивації її вчинків і характерів, витворивши цікавий і різнобічний художній типаж жіночих образів у своїй прозі.

Питання Франкової віри у Бога є однією з найбільш дискусійних тем у франкознавстві. Письменник пережив складну трансформацію релігійних поглядів. У своїй автобіографії Франко зазначав, що в шкільні роки Біблія справила на нього сильне враження. Ранні його твори, зокрема, перша збірка «Баляди і розкази» (1876), написані в дусі християнського ідеалізму.

Але вже з кінця 1870-х років він перейшов на засади позитивізму, раціоналізму та соціалізму. У творчості Франка почав домінувати підхід до розглядання релігійних вчень як однобічних доктрин, що стоять на заваді прогресу людської думки й свободи, а Бог у нього став синонімом світської влади, а то й політичного насилля. Щодо творів, завдяки яким Франко зажив собі слави атеїста, варто відзначити вірші «Товаришам із тюрми» (1878), «Рубач» (1882) та поему «Ex nihilo (Монолог атеїста)» (1885). У низці публікацій Франко піддавав сумніву певні засади християнства: Боголюдську природу Ісуса Христа та існування загробного життя. Втім, критичність Франка щодо релігії ніколи не набувала агресивних форм. Він не закликав до необхідності ліквідації релігії, знищення церков чи утисків вірян. Франко розглядав релігію з типовим для позитивістів підходом: як певний етап в історій людства, який поступово вичерпує себе, і його надалі замінить наука.

Від 1890-х років починається ще одна, цього разу поступова трансформація релігійних поглядів Франка. Чимало сучасників письменника у спогадах відзначали те, що він брав участь у Літургіях чи демонстрував своє виважене ставлення до релігії та віри в Бога. У листуванні Франка слово «Бог» часто вживається усвідомлено і позначає Суб'єкта, який діє і впливає на щоденне життя людей. Християнська тематика у творчості цього періоду виражена, зокрема, в поемах «Іван Вишенський» (1900) та «Мойсей» (1905). Можна говорити про те, що Франко в останні два десятиліття свого життя переживав переосмислення свого ставлення до віри в Бога і навернення до християнства. Втім, до кінця життя Франко залишався вірянином не в традиційному розумінні. Його позицію важко окреслити за звичною дихотомією «вірянин — атеїст». Натомість більш вдалим є його власне визнання «Я вірив, і вірую в Бога не так як всі…»

Союз Церкви і влади турбував Франка, тому він виступав проти державної релігії. Франко гостро критикував Греко-Католицьку Церкву та її духовенство за визискування селян та зловживання своїм становищем. Втім, подекуди, позиція Франка у ставленні до духовенства була все-таки більш поміркованою, якщо порівнювати з позицією деяких його соратників по Радикальній партії. Вона проявлялася у несхваленні можливості введення обов'язкового целібату в ГКЦ та в пошуку компромісів із певною частиною духовенства. Попри критику духовенства як стану, Франко мав чимало приятелів серед священників.

https://uk.wikipedia.org/wiki/Франко_Іван_Якович