Марсель Пруст
1871-07-10 — 1922-11-18 (51)
Марсе́ль Пруст (Valentin Louis Georges Eugène Marcel Proust) - французький письменник, есеїст та критик, що здобув світове визнання як автор роману-епопеї «У пошуках втраченого часу» (фр. À la recherche du temps perdu), одного з найвизначніших творів світової літератури двадцятого століття.
Народився в районі Отей (фр. Auteuil, південний район Парижа), в будинку свого двоюрідного діда перед самим закінченням франко-прусської війни. Його батько, Адріан Пруст, відомий епідеміолог, займався вивченням способів запобігання розповсюдження холери у Європі й Азії та був автором багатьох книг із медицини та гігієни. Мати, Жанна Вейль, походила з родини успішного біржового маклера єврейського походження. Вона була освіченою та начитаною жінкою, її листи свідчать про неабияке почуття гумору. Марсель був старшим за свого єдиного брата Робера на два роки.
У віці дев'яти років Пруст захворів на астму, й загалом був хворобливою дитиною. У дитинстві він проводив свої канікули у селі Ільє, і саме це село, з деякими елементами дідового будинку в районі Отей, стало моделлю містечка Комбре, де відбуваються основні події «У пошуках втраченого часу». До святкування столітнього ювілею Пруста, село Ільє було перейменовано на Ільє-Комбре.
Літературна діяльність Марселя почалася в ліцеї Кондорсе, до якого він вступив у 1882 році зразу до п'ятого класу, але відвідував не дуже регулярно через часті напади астми. Пруст опублікував свої перші тексти у журналі «Ревю ліла» (La Revue Lilas), що видавався учнями ліцею. За свідченням самого Пруста найраніші тексти, що увійшли до першої збірки «Дні й радості», були написані ним у віці 14 років. По закінченні ліцею в 1889 році Пруст у 1890 році вступив до Політехнічної школи. У Сорбонні він слухав лекції Анрі Бергсона. У 1893 році він одержав диплом з права, а 1895 року — диплом з філософії.
Університетські друзі сприяли Прустові в світських знайомствах. Він став завсідником деяких престижних паризьких салонів. Так Жак Бізе запросив його до салону своєї матері мадам Строс, що була вдовою композитора Жака Бізе, автора «Кармен». Пруст також відвідував салон пані де Каяве, подруги Анатоля Франса та салон Мадлени Лемер (1845—1928).
Незважаючи на слабке здоров'я, Пруст рік прослужив у французькій армії (1889–1890), і цей епізод знайшов своє відображення у романі «На Германтову сторону» (третя частина епопеї). У молодості Пруст здобув репутацію сноба та дилетанта, через що у нього були певні проблеми із публікацією першої частини роману у 1913 році.
У 1895 році Пруст написав свій перший роман «Жан Сантей» (фр. Jean Santeuil), що був опублікований посмертно в 1952 році. Головний герой роману — молода людина, що проходить своє становлення в Парижі кінця XIX століття. Літературознавці розглядають роман «Жан Сантей», як своєрідний перший варіант роману «У пошуках втраченого часу». Роман написаний від третьої особи, але є радше автобіографією Пруста. Текст роману не має закінченого вигляду. У романі згадується зокрема справа Дрейфуса, сучасником якої був Пруст. Пруст, за власним висловом, був одним з перших дрейфусарів: він почав збирати підписи під петицією на підтримку Дрейфуса, звинуваченого у зраді. Одним з перших підписантів був Анатоль Франс.
Починаючи з 1896, Пруст старанно вивчав твори мистецтвознавців сучасної йому епохи: Джона Раскіна, Ральфа Волдо Емерсона та Томаса Карлайла. Під впливом цих авторів склалися його власні погляди на мистецтво, художню літературу, її завдання і місце в житті. Письменник повинен спостерігати за тим, що відбувається, збагнути його суть і врешті відтворити або пояснити цю суть в художньому творі. Захоплення Пруста Раскіном було настільки великим, що він взявся перекласти його твори французькою мовою, незважаючи на недосконале знання англійської. У 1904 році була видана «Ам'єнська біблія» Раскіна, а в 1906 «Сезам та лілеї». До обох книг Пруст написав передмову. Історики літератури відзначають, що крім Раскіна на формування Пруста як письменника вплинули також Сен-Сімон, Монтень, Стендаль, Флобер, Джордж Еліот, Федір Достоєвський та Лев Толстой.
У нього були теплі стосунки з матір'ю. Для того, щоб заспокоїти батька, який наполягав на тому, щоб Марсель ішов працювати, влітку 1896 року він влаштувався у бібліотеку Мазаріні, проте одразу пішов на лікарняний, який тривав кілька років, після чого його звільнили. Він не пропрацював на своїй роботі жодного дня і не переїжджав з дому батьків аж до часу їхньої смерті.
У лютому 1903 року брат Марселя Пруста, Робер, одружився і виїхав з батьківського дому. Батько родини помер у вересні того ж року. Врешті, у вересні 1905 року померла й мати, яку Марсель дуже любив, і яка залишила йому великий спадок (приблизно шість мільйонів доларів у перерахунку на теперішні гроші, що становить місячний дохід у 15 тисяч доларів). Увесь цей час стан його здоров'я безперервно погіршувався.
Приблизно у 1909 році він почав роботу над основним своїм твором — «У пошуках втраченого часу». З 1907 по 1919 роки Пруст мешкав у квартирі, успадкованій від батьків на бульварі Осман, 102, де й писав свій роман-епопею. Він жив у своїй легендарній кімнаті з корковими стінами, наглухо закритим для зовнішніх запахів і шуму. Час від часу він відвідував нормандське містечко Кабур (назване в романі Бальбек) або йшов помилуватися скульптурами і архітектурою якої-небудь старої церкви. Ночами він не спав, спав удень, приймав безліч ліків і постійно скаржився на втому, хоча продовжував безперервно працювати над романом. Небагацько друзів, яких він приймав, вважали його іпохондриком. Він перетворився на закінченого песиміста: йому здавалися фальшивими всі почуття, а особливо любов, яка неминуче приносить розчарування, оскільки люблячий ідеалізує предмет своїх вподобань і не здатний до тверезої оцінки.
Коли в 1912-1913 роках була завершена перша частина його по-вагнерівських величезної прозової симфонії, він не міг знайти для неї видавця. Навіть найкращі критики, спантеличені довгими пропозиціями і ускладненим поетичним стилем, не зуміли прийняти новий погляд на світ, який вимагав нових виразних засобів. Нарешті у вересні 1913 року перший роман епопеї «На Сваннову сторону» (Du côté de chez Swann) був опублікований за власний кошт у видавництві «Ґрассе», оскільки видавництво Ґаллімар в особі Андре Жіда забракувало рукопис. До того ж видавництво Ґрассе погодилося на публікацію лише в скороченому варіанті, тож Пруст змушений був вилучити майже 200-сторінковий уривок, який пізніше він включив у другий том. Роман був холодно зустрітий читачами та критиками.
Другий роман Пруста «У затінку дівчат-квіток» (À l'ombre des jeunes filles en fleurs) приніс йому славу та був удостоєний престижної премії братів Гонкурів за 1919 рік, що сприяла подальшому успіху його книг. Місцем дії другої частини роману «У затінку дівчат-квіток» став Ґранд готель «Кабур» на атлантичному узбережжі, де Пруст лікував астму. Після Гонкурівської премії Пруст ще більше заглибився в написання й вдосконалення свого роману-епопеї, проте покінчив із самітництвом, став приймати небагатьох захоплених шанувальників, знайшов час для публікації декількох невеликих есе. Третя частина «У Германтов» (Le Côté de Guermantes) виявилася настільки довгою, що була видана двома томами, перший вийшов у 1920 році. Критики зустріли роман прихильно, проте відзначили недосконалість архітектоніки. Роздратований автор дав зрозуміти, що в закінченому вигляді п'ятнадцятитомний роман являтиме настільки ж вивірену конструкцію, як готичний собор.
У 1921 році другий том «У Германтов» з'явився одночасно з книгою, де Пруст зробив надзвичайно сміливу спробу фронтальної атаки на суспільні забобони - два томи під назвою «Содом і Гоморра», опубліковані в 1921 і 1922 роках, становлять четверту і п'яту частини роману. Інші частини роману-епопеї з'явилися вже після смерті автора: «Полонянка» - найглибше зображення ревнощів у всій світовій літературі; «Біглянка» - найслабша частина роману; і «Знайдений час» - естетичне заповіт Пруста, величне і сумне одкровення, що прояснює психологічну основу роману і творче кредо автора.
Велику роботу з впорядкування й редагування рукописів Марселя Пруста провів його брат Робер. Остання сторінка рукопису роману «В пошуках втраченого часу» - «Ам'єнська біблія» Джона Раскіна перекладена Марселем Прустом.
Останні три роки свого життя Пруст через тяжку форму астми майже не виходив зі своєї спальні, він спав удень і працював уночі. Марсель Пруст помер 18 листопада 1922 року за вичитуванням однієї з частин роману. Похований у Парижі на цвинтарі Пер-Лашез.
Збірку есе «Проти Сент-Бева» (Contre Sainte-Beuve), що вже стала канонічною в корпусі текстів Пруста, вперше видали посмерто, у 1954 році. У збірці зібрано різні тексти, де зароджувалися теми роману «У пошуках втраченого часу» або згадувалися письменники, доробок яких особливо вплинув на Пруста: Бальзак, Флобер тощо. Пруст критикує концепцію відомого французького критика Сент-Бева, за якою творчість письменника є насамперед відображенням його особистого життя й може бути пояснена лише з погляду життя письменника. Натомість Пруст розробляє свою поетику, власне, роман «У пошуках втраченого часу» можна розглядати як реалізацію ідей, викладених у цій збірці. Деякі пасажі Пруст пізніше використав у останній частині свого роману «Віднайдений час».
Роман-епопея «У пошуках втраченого часу» є головною книгою Пруста, він складається з семи романів, у яких діють понад 2000 персонажів. Пруст помер раніше, ніж встиг завершити редагування останніх трьох томів, і вони були опубліковані посмертно після редагування брата Робера. Ліричний герой роману нагадує самого Пруста. В романі розповідається про дорослішання й становлення героя в аристократичному та богемному середовищі Прекрасної епохи на шляху до письменництва. Одна з особливостей роману — використання прийому мимовільної пам'яті. Ідея мимовільної пам'яті, тобто спливання у пам'яті спогадів про певні події через далекі й не зовсім зрозумілі ланцюжки асоціацій, завдяки роману Пруста отримала самостійне життя в психології. Такий тип пам'яті навіть називають прустівською.
Роман Пруста «У пошуках втраченого часу» — один з найкоментованіших творів світової літератури, при чому відзначається його надскладна структура. Проте для визнання виняткового значення творчості Пруста для розвитку літератури та насамперед романного жанру мав проминути деякий час. Сучасники не сприймали роман Пруста як шедевр. Схвальні відгуки у міжвоєнний час таких письменників, як Жан Кокто, Поль Моран, Жак Рів'єр, Рамон Фернандес, Франсуа Моріак та Андре Жід були досить стриманими. У 1930-ті роки Прустові закидали, що його роман задовгий, заскладний, а отже нудний. Ставлення до Пруста змінилося в 1950-ті роки. Симптоматичною у зміні оцінок щодо Пруста була книжка Андре Моруа «У пошуках Марселя Пруста», що з'явилася в 1949. Популяризації творчості Пруста сприяла також масштабна біографія Джорджа Д. Пейнтера, видана в 1959 році й перевидана в 1965 році. Окрім суто біографічного аспекту пробудився інтерес і до стилю Пруста.
Українською мовою роман був перекладений Анатолем Перепадею та публікувався у видавництві «Юніверс» з 1997 по 2002 рік.
Роман Пруста мав визначальний вплив на розвиток французької прози та романного жанру загалом. На думку багатьох літературознавців французький роман у XX столітті розвивався у двох напрямках: напрямком Пруста (надскладний синтаксис, максимальне заглиблення у внутрішній світ людини) та напрямком Селіна (надпростий синтаксис розмовної мови, намагання передати спонтанні реакції людини, її оголені емоції). Традиція Пруста простежується у творчості багатьох сучасних письменників.
Прустом цікавилися багато майстрів кіно, зокрема Лукіно Вісконті, який написав сценарій «У пошуках втраченого часу» (опублікований в 1984). Проте екранізації видалися доволі складною справою. Тож фільмів за Прустом не так багато: Персі Адлон «Селеста» (1981), Фолькер Шлендорф «Кохання Сванна» (1984), Рауль Руїс «Віднайдений час» (1999), Шанталь Акерман «Полонянка» (2000, 2002).
Пруст також відомий як автор однойменної анкети (Questionnaire de Proust, Анкети Пруста) — списку запитань, які мають дати уявлення про особисті уподобання опитуваної людини. У підлітковому віці Пруст відповів на запитання такої анкети, яка ще в 1860-их роках були вигадана в Англії під назвою «Сповідь». Отже автором анкети був не Пруст, проте деякі Прустові відповіді стали знаменитими, наприклад, на запитання «Як би ви хотіли померти?» Пруст відповів: «Я краще не хотів би» («J'aimerais mieux pas»). Саму анкету нерідко використовували в мас-медіа.
Видання автора