Томас Мелорі «Повість про Сера Гарета Оркнейського на прізвисько Бомейн»

Наступним лицарем саги, на кому крім власне Артура, зупиняється увага автора, виявляється дехто Бомейн чи Гарет Оркнейський. На відміну від імен Артура, Трістрама або там Ланселота, про цього персонажа я раніше не чув. Артур був королем, а за дружину взяв собі Гвіневеру; Тристрам любив Ізольду; Ланселот увійшов у легенду своєю любов'ю до королівської Гвіневери. А чим же прославився сер Бомейн? Зараз дізнаємось.

А прославився він тим, що на зволення короля Артура виконати будь-яке його бажання, загадав годуватись цілий рік при Артуровому дворі. Ну, хмикнув звичайно Артур — не такого він чекав — але обіцянку свою виконав, тож Бомейн цілий рік на кухні з куховарками та челяддю й ошивався. За що й отримав прізвисько замість Бомейн-Прекрасні руки - "кухонний мужик". При цьому він був братом сера Гавейна, уславленого лицаря при столі короля Артура. Навіщо йому знадобилося обрушувати на себе град таких глузувань і чому його рідні брати не могли впізнати в ньому свого — неясно. Це було на зорі його кар'єри і лише після річної відгодівлі наш герой приступив до основних обов'язків і подвигів лицаря на кшталт стандартного, вже набридлого набору, типу поламав об когось спис, зазубрив об чийсь череп меч, збив під кимось коня і т.д. Але при цьому на перших порах Бомейн волочився за однією дівицею, чию сестру треба було визволити з облоги, і терпів від неї найжорстокіші глузування і знущання. Справа в тому, що вже десяток разів довівши цій дівчині свою «лицарську доблесть» (у ратних звершеннях, звичайно, мається на увазі), він так і не зміг зламати її дике небажання, щоб якийсь лицар кухні замість високопородного-благородного визволяв її сестру. Причому, виходячи з вже описаних диких норовів тієї пори, інший би їй вже самій давно голову відрубав, а наш герой стійко все зносив.

Потім сестра, яка перебувала в довгій облозі, вислала їм назустріч посольство з дарами і багатим столом... (???) Але і не це найбільше мене вразило. Всі персонажі яскраво вірують у Бога, хрещені, грааль там і всі діла, наша справа богоугодна і ми переможемо і т.п. І ось перемігши кількох споріднених кольорових лицарів Бомейн постає перед такою сценою:

«І вони увійшли до намету сера Персіанта і пили там вино і їли пряні страви. А потім сер Персіант уклав його на ложі відпочивати до вечері, а після вечері поклав його спати. Коли ж сер Бомейн уже ліг у ліжко, — а в сера Персіанта була дочка, прекрасна собою дівиця вісімнадцяти років, ось він і покликав її до себе і наказав їй, з батьківського благословення, зійти до того лицаря на ложе. — Ляжте з ним поруч, дочко моя, і не відлякуйте його, але будьте з ним привітні і ласкаві, прийміть його в свої обійми і поцілуйте, та дивіться, щоб все було зроблено, як я наказую, якщо дорога вам моя любов і добра прихильність. Так і зробила дочка сера Персіанта, як наказував їй батько: вона наблизилася до ложа сера Бомейна, тихенько роздяглась і лягла поруч. Прокинувся він, побачив її і...»

На цьому розповідь звичайно не закінчується, далі ще були вбивства, битви і турніри, звільнення дівиці з ув'язнення в замку — загалом як і раніше, нічого нового, аж уже набридло — якби книга була електронною — давно б кинув, а так здуру купив, тепер читаю.