Айзек Азімов «David Starr, Space Ranger»

Вельми картонно і награно... Ні, не так. - У вищому степені картонно (!), надумано і притягнуто за вуха 🙂. Це просто пересічні пригоди пересічного супергероя, ні, не супермена, а справді а-ля Чорний плащ. Порівняйте: "- Я чорний плащ, що летить на крилах ночі. Тремтіть усі!" і "Постать його була оповита туманом, а обличчя, здавалося, було сховане в рівному і яскравому сяйві. Я Зоряний рейнджер!" Ні тобі щоб розбавити шлях героя хоч-якимись труднощами, а то, мало того, що сам герой хоч не бетмен, але виняткових здібностей: і молодий, і розумний, і сильний, наймолодший член Ради за всю історію, так ще й шлях його просто вкрай вдалий. Ледве зайшовши в перше кафе на Землі, Девід одразу ж стає свідком таємничої смерті, яких на всю багатомільярдну планету було лише кілька сотень, одразу ж отримує відповідне завдання, прилетівши на Марс, одразу ж потрапляє саме на потрібну ферму - недарма ж його в пізніших книжках нарекли щасливчиком. Тут напружує те, що мільярдам людей потрібно працювати, напружуватися, долати перешкоди, коли все може здаватися проти тебе, а тут приходить Девід Стар і все йде як по маслу, навіть читати не цікаво - все буде надзвичайно добре. Це як у героя П'єра Рішара в одному з фільмів, де герою нечувано НЕ щастило, тут точно так, тільки навпаки. Якщо у фільмі герой із 12-ти стільців, щоб сісти, неодмінно вибере єдиний із підпиляною ніжкою, то тут складається враження, що якщо підпиляти всі 12 стільців і посадити на них Стара, то або стілець найнезбагненнішим чином таки не зламається, або, зламавшись і впавши, Девід одразу ж унаслідок цього ввійде в контакт із марсіанами і розгадає цю незбагненну таємницю отруєнь.

Як охарактеризувати такий твір? Це не що інше, як комікс, тільки без картинок. Наскільки я можу судити, подібні комікси були дуже популярні в Америці, особливо за часів автора і його твору. Ну і як усякому супергерою коміксів за законами жанру потрібен суперкостюм, ну чи там суперщит, супербластер чи щось подібне (який супергерой без суперпримочок?). Так і тут, звісно, герой у програші не залишається і отримавши свою суперприбамбасину він стає Зоряним Рейнджером! (туш!).

Все інше теж відповідає коміксу, і унікальність проблеми, і нездатність її розв'язати нікому, окрім Стара, і спосіб зараження, і тупість решти, і.. і, коротше, - все інше теж. До речі, про удачу. Пам'ятаю, у Саймака було в одному творі на всю галактику лише 2 людини-перевертня, які не знали про існування один-одного, але варто було одному з них прилетіти на Землю, як першим, кого він зустрів одразу ж у космопорті, був інший перевертень. Тут, напевно, удача ще не настільки абсолютна, тож заділ на майбутнє ще зберігається.

Як підсумок, можливо, в більш юному віці, років у 10-14, ця книжка здалася б мені цікавішою, напевно, це і є її вікова група, коли з казок уже виріс, а до більш реальної літератури ще не доріс. Хоча здається мені, що і в тому віці мені був би більш цікавий Тарзан або деякі твори Жюль Верна. Правда, на захист твору слід зауважити, що читається легко і швидко - на одному подиху 🙂, і хоч гумору тут теж не багато, але в процесі читання Стар поступово із рейнджера коСмічного перетворюється на рейнджера коМІчного 😃.