Роджер Желязни «Рушниці Авалону»

Після свого чудесного визволення з темниці у першій частині, герой оповіді Корвін якийсь час відїдається на маяку, а потім пускається у мандри Тінями. Жага помсти, яку він плекав протягом років проведених в ув'язненні рухає ним. У нього є план, час і натхнення.

Це не характерно, але другий роман циклу виявився цікавішим за перший. Тут більш повніше розкривається образ головного героя, читач краще взнає його попередню історію, ліпше починає розуміти всесвіт книги, значення Амберу - загалом все те, чого не вистачало в першій книзі. Ось наприклад, така річ, як чому в Амбері всі баталії відбуваються в середньовічному антуражі, нехай навіть і з потойбічними тварюками, тоді як того ж Корвіна ми застали вперше на Землі ХХ-го століття? А все виявляється просто - земний порох не горить у вічному королівстві. І повернувши собі память ще в першій частині, мавши вдосталь часу на роздуми, наш герой задумав спосіб як вирішити дану проблему. Для цього йому знадобиться побувати одразу в декількох Світах, в т.ч. і на нашій Землі.

Проте спершу Корвін відправляється шукати (чи творити) світ схожий на легендарний, але вже поруйнований Авалон, по дорозі заскочивши ще в королівство Лорейн. Автор заграє не лише з Авалоном а й з Артуріанськими мотивами - його герой спасає Ланцелота. Складається враження, що Корвін зростає і розвивається. Однак ця, завше позитивна риса будь-якого твору, в Хроніках виглядає трохи дивною, якщо взяти до уваги, що йому, як і іншим принцам, вже тисячі років. А це такий вік, що, на мою думку, уже давно потрібно було б сформуватись і набути цільних, зрілих рис характеру, а не демонструвати це зростання в проміжок якихось років чи навіть місяців подій, що відбуваються в книзі.

У цьому ж світлі видаються і амурні пригоди Корвіна. Автор обходить стороною хто був із його героєм попередні тисячі років, де його можлива сім'я, чому у нього за цей час не з'явилося дітей, але ми ж бо бачимо, що варто тільки автору вивести на сцену протягом більш-менш тривалого часу якусь жіночу персону, і його герой вже не може обійти її увагою. Починаючи з володарки Ремби Мойри і закінчуючи Лорейн, яка жила за рахунок неперебірливості у, скажімо так, "партнерах". І всюди Корвін починає згадувати про сильні почуття. Мені це видалося не вельми привабливим, особливо коли він починає по-особливому вирізняти одну із своїх сестер, або бездумно кидається в обійми до своєї, як він на той момент її сприймав, неповнолітньої родички Дари - уже маючи за плечами такий суттєвий вік, можна було б бути трохи статечнішим і розбірливішим.

Також автору не погано вдалася кінцівка. Якщо в першій частині результат битви за Амбер був в принципі очікувано закономірним, то тут і Корвін показав себе з кращого боку, і інтрига розвинулася так, що захотілося одразу братися за наступну частину, але оцінку я залишаю такою ж, як і у першого роману циклу.