Майкл Крайтон «Sphere»

Останнім прочитаним великим твором, перед цим романом Крайтона, у мене був «На схід від Едему» Стейнбека, від якого я не отримав ніякісінької втіхи. І «Сфера» сходу пішла рівно, гладко та із задоволенням. Взагалі мені подобається Крайтон, особливо його стартові ідеї. Але в НФ я ніколи не можу втриматися і підсвідомо починаю вишукувати недоладності, нестиковки та проколи. І ось тут автор, в основному, завжди залишає широке поле для таких знахідок, змушуючи мене, незважаючи на отримане від читання задоволення, знижувати оцінку. Так і тут.

Ну ось мене завжди дивує, начебто спеціально підбирали команду професіоналів, усі мають працювати на загальний результат, у команді навіть є свій психолог, і що? З перших годин починається розбрід і хитання, конфлікти, як у дитячій пісочниці. Це нормально? Я також працюю в колективі і описана Крайтоном взаємодія спецкоманди зі своїм навіть психологом, м'яко кажучи, мене дивує. Таке враження, що автор зібрав не спецгрупу досвідчених професіоналів, а декілька випадкових людей вирушили на спільний пікнік, де поводяться відповідно: тиснуть, що доведеться; лізуть, куди можуть; жеруть, що знайдуть; сплять, коли хочуть, і періодично ходять скупнутися в душі; час від часу запобігаючи спробам інших вторгнутися в їх особистий простір.

До речі про штатного психолога, яка його там мала бути роль? На мою думку, у такій тимчасовій суто професійній команді, спрямованій на швидкий результат, він абсолютно зайвий, якщо не передбачається живий контакт. Ну це ж не політ до зірок у тісному замкнутому просторі протягом місяців чи років, де він справді був би потрібен. Так, за текстом він відіграв свою роль, хоча теж кострубато, але на етапі підготовки необхідність його участі аж ніяк не очевидна. У результаті підбір та взаємодія команди в таких умовах дивує.

Далі, на глибині близько 300 метрів для дихання у романі використовують спеціальну газову суміш, докладно пояснюючи, чому не підійде звичайне повітря. Що ж, охоче вірю. Тоді чому, проникнувши на об'єкт, що затонув на цій глибині, всі скидають шоломи і більше не морочаться ні складом повітря, ні його тиском, це нормально? Кисень уже перестав бути отрутою, кесонна хвороба не загрожує, все чікі-піки? Аналогічно під час підйому ніхто не замислюється, які будуть наслідки з погляду різкої зміни тиску. Такі й подібні недоробки псують для мене картину твору, від якого хочеться чекати стрункості та продуманості.

Обережно - далі спойлери! Продовжую, чому автор вирішив, що космічний корабель майбутнього повинен мати схожість з літаком? Чому корабель, здатний витримати політ через чорну дірку, аварійно без шкоди приводнитися, потім пролежати кілька сотень років на глибині, зберігши працездатність, можна легко знищити вибухом ззовні? Якби в наш час було знайдено безхазяйний корабель з майбутнього — це була б грандіозна сенсація, яка зазнала б ретельного дослідження різноманітних вчених від матеріалів до систем, конструкцій і концепцій, тут же така знахідка викликає розчарування вчених, які сподівалися на контакт з чужими... І тільки знайшовши Сферу вони знову виявили дослідницький інтерес, зовсім забувши про корабель, хоча тільки він і міг їм відповісти на запитання — якщо не що таке сфера, то хоча б звідки і як вона опинилася на кораблі, адже без відповіді на це питання лізти особисто всередину сфери для вченого було б дурістю? Хіба ні?

Кінцівка загалом очікувана і лише на перший погляд логічна. Хоча б тому, що жінка, щедро, за розповіддю, схильна до різноманітних комплексів і фобій, таки всіх утерла. І згадуючи, що вона перед цим виробляла, постає питання, що тепер чекає планету, коли в неї знову зіпсується настрій і вона як жінка знову захоче покапризувати?

Підсумок: після Стейнбека читати було значно цікавіше, але об'єктивно оцінка тяжіє швидше до шести, ніж до семи.