Станіслав Лем «Соляріс»

Дуже глибокий, багатоплановий роман із множинними сенсами. Але, зізнаюся, здолав я його не з першого разу. Давно, будучи школярем десь до 8-го класу, потрапив мені вперше до рук томик Лема у бібліотеці. Запам'ятався тоді «Непереможний», дуже сподобався; також запам'ятався «Соляріс» — дочитати не зміг, після першої третини скучно було (чи було ще що в тій книзі з Лема — не запам'яталося). І з того часу у мене проти Соляріса сформувалося підсвідоме упередження, пам'ятаю читати кинув десь на описах численних форм, які міг приймати Океан. Зате тепер, читаючи (рідкісні) розчаровані відгуки, я впізнаю себе тодішнього — саме подібним відгуком я міг би тоді поділитися — нудно, немає динаміки і не зрозуміло — ну що тут такого. Ну і інший варіант, книга не сподобається тим, хто вважає Гаррі Потера вершиною літератури та найбільше цінує фільми на основі коміксів.

Тепер відбулася друга спроба. Причому внутрішньо я вже був готовий, що дитячі враження будуть докорінно не вірні. Так воно і сталося. Просто кожному твору свій час. Але деяка неквапливість, а місцями наповзаюча одноманітна скучність (ті ж описи океанічних форм або розлогі етапи освоєння і дослідження), таки присутні.

Але все це перекриває Ідея величезної, що покриває практично всю планету, аморфної розумної істоти, з якою людство намагається увійти в контакт. Зрозуміло, що людство помітило цього велета і в цілому (а десь так і не зовсім до кінця) визнало його живим та розумним; ясно, що й Соляріс «помітив» людину. Ось тільки чи можна назвати це контактом? Та й який ми можемо уявити контакт, наприклад, у слона і нехай високорозвинених мурах, що впали на нього? Чи побачить він їх, і якщо так, чи захоче з ними спілкуватися? Про що? Тут же ця проблема ще набагато ширша і глобальніша. Так і виходить, що люди проводять свої експерименти, а Океан, таки помітивши їх, — свої. Є і мотив — усе, що людство не розуміє, зрештою викликає в нього бажання — підірвати. Хоча навіщо, яким місцем до цього може провокувати далека планета, яка живе своїм життям, ні кого не чіпає і, можливо, просто випадково виявлена ​​людиною?

Наскільки я можу судити із різних джерел, основним лейтмотивом для Лема в романі була саме проблема контакту, чи бажання донести ідею принципової скінченності, обмеженості такої можливості, настільки разючої контрастності сутностей фізичного та духовного наповнення, категорій мислення, коли зрозуміти одне одного неможливо в принципі, і контакт стає неможливим, незважаючи на взаємне бажання. Адже вступити в контакт означає розуміти одне одного? Або як можна прагнути пізнати когось, так до кінця не пізнавши себе самого? — І це другий не менш глибокий сенс, часто важливіший для читача, ніж основна ідея, яку хотів закласти автор.

Саме цей бік намагалися більше розкрити та обіграти екранізації роману, і саме цим і не сподобалися автору. Йдеться про духовну сторону внутрішнього я людини, про часто мимовільні скелети в глибині підсвідомості, які так дивно полізли назовні в стінах станції Соляріс. Одні ці ідеї, що обігруються на сторінках, роблять роман філософським, глибоким і спонукаючим мислити, ототожнюватися з героєм і намагатися разом з ним шукати вихід, думати, як я міг би повести себе в подібних умовах. Сам автор зрештою дійшов такого висновку: «Мабуть, про Океан ми не дізнаємося нічого, але, можливо, про себе...». Але на цьому кількість вимірів смислів далеко не вичерпується, адже є ще, наприклад, Харі — так званий «гість», породжений океаном, але наділений розумом і почуттями давно загиблої людини, тільки-но почавши мислити вона стає недолюдом, персонажем з глибокою особистою трагедією власного існування...

До цього додати моторошну, похмуру атмосферу замкнутого простору станції, що сама замкнена у просторі похмурого і непізнаваного Соляріса... Непридатна для людини атмосфера за вікном, моторошне свічення двох різних сонців і хвилі мислячого океану — мені, поки читав, дуло із сторінок книги зимовим холодом, так що хотілося тепліше укутатися. І ось з'являються несподівані й дивні гості, зовсім недоречні для герметичної станції, про які не знаєш що й думати: чи то як про божевілля та галюцинації героїв, чи то як про породження, що здатні будь-якої миті зіштовхнути сюжет в обійми кривавої жахачки.

Але є й зауваження. Крім згаданої місцями нудності і затягнутості, це для мене навіть не технічна застарілість деяких деталей (на тлі філософської наповненості вона практично непомітна), але недоробка деяких важливих деталей. Наприклад, навіщо на базу було відправлено вченого-психолога, не фізика, математика, кібернетика тощо, а саме психолога? Адже дивна ситуація з персоналом на борту станції була для нього несподіваною, а отже, не була його метою. Що ж він мав тоді робити? Мала ж бути якась робота, місія покладена на нього? Але про це ні слова, весь час на станції він присвячує самокопанню та ледарству, не пише жодних звітів і ні чого подібного, все одно як у відпустку прилітав.

Але загалом роман вельми гідний наводитись як приклад якісної фантастики, а творчість Лема викликає стійкі асоціації з іншими стовпами подібної радянської літератури — Стругацькими. Єфремов же, зі своєю ідеєю антропоморфної еволюції та розвитку розуму у всесвіті, на тлі розумного океану Лема просто відпочиває осторонь.