Стівен Кінг «Загублена земля»

Джейку, ти забув обличчя свого батька!

І справа тут не тільки в Джейку — Роланд у різному антуражі із закликом згадати обличчя свого батька періодично звертається до різних персонажів свого ка-тета. Складається враження, що для автора обличчя батька не має бути порожнім звуком. Але не тут то було. Я не знаю хто був батьком Едді, батько Сюзанни помер (але був явно не дурнем, розбагатівши на зубному ремеслі) — у будь-якому випадку, для роздвоєної Детти-Одетти залишити свій світ і знайти цілісність у світі стрільця, можливо і не поганий варіант. Але от батько Джейка, що нюхає потай білий порошок (здається мені, автор тут не просто так пише - судить по собі), у якого пацан спер револьвер і втік без жалю, навіть нічого не спробувавши пояснити?.. Явно Джейк забув його обличчя, інакше би не тікав чи хоча б запитав дозволу. Ось і виходить, що все це порожні слова для червоного слівця.

Є й багато інших подібних нюансів та логічних проколів, хоча у автора все одно майстерно виходить закручувати сюжет, тримати інтригу, вигадувати все нові повороти і досить чітко пов'язувати з минулим і майбутнім нитку розповіді. Більше того, ця, третя, книга здалася мені поки що найцікавішою, можливо, тут заслуга перекладача (у тому числі), що не дозволяв собі зайво матюкатися, але й заслуга автора теж, оскільки його Роланд стає схожим на людину, з серцем. Його мучать кошмари та жалі з минулого, мучить спогад про Джейка, якому він дозволив звалитися в прірву, він не розстрілює по дорозі селища та села, і взагалі по-людськи поводиться щодо своїх супутників. Крім того, тут уже немає сцен подібних до голого наркомана, що бігає і шукає куди непомітно всадити дозу, йому нічого не шукають у дупі; божевільна Детта тут вже не має синьої тарілки щоб розбити її об чиєсь лице і отримувати від цього сексуальне задоволення. Залишилася одна тільки сцена акту з демоном і то в порівнянні з перерахованим, вона сильно блідне. Після прочитання вже трьох романів цей виглядає найбільш цікавим, найбільш цензурним і найбільш довгим аж затягнутим, особливо скучно було читати відразу після динамічних подій зі стражем-ведмедем Нью-Йоркські сцени з Джейком, що роздвоївся. Більше того, цей роман давним-давно, студентом, я вже читав, і добре пам'ятаю ведмедя, поїзд (значить було цікаво), але геть-чисто забув про Джейка (не цікаво).

І як у прикладі з обличчям батька, яке лише для гарного слівця, і далі за текстом роману повно подробиць, які, якщо на них зупинитися, стає ясно наскільки автор ними не морочився. Ось, наприклад: «Ліворуч, за тридцять–сорок миль, текла широка ріка Сенд, а над нею великими зграями кружляли птахи. Час від часу котрийсь із них складав крила і каменем падав униз — мабуть, рибалив». Це яких же розмірів мають бути птахи, що четвірка героїв могла у таких подробицях все це розгледіти? Я не полінувався і навіть провів деякі уточнення: 1) 30-40 миль = (у самому щадному випадку) понад 48 км. 2) моряки в найкращу погоду можуть розгледіти землю не більше як за 55км, але щоб розгледіти на ній ще й птахів???

Взагалі складається враження, що автор не особливо переймається з приводу логічного підґрунтя. З одного боку, все одно виходить цікаво, але з іншого, якщо вдуматися, в чому полягає концепція світу автора? Джейку сниться троянда, Едді сниться вежа, обидва сняться один одному - чому так, чому саме вони? Навіть концепція ка-тета не пояснить, чому вони не сняться Сюзанні🙂. І маю великі сумніви, що у фіналі ми таки побачимо гідну відповідь, що пов'язує троянду з вежею? Чому Роланд тягає собі супутників з двадцятого століття, чому б не притягти когось із середніх віків, чи первісних, а чи з майбутнього? А його вежа поєднує лише наш світ зі світом Роланда? Більше світів нема? Але ж він говорив, що в центрі світів (багатьох) стоїть вежа, тоді чому він тягає компаньйонів тільки з нашого світу, чому, наприклад, замість Сюзанни не витягнути якусь русалку, що говорить, і теж не возити її в кріслі?😃 і т.д. і т.п. — Та тому, що авторові так зручніше! І хоч як зручно автору все це пояснювати безвільною концепцією «Ка» (на голову впала цегла — Ка, помер і потрапив до Роланда в пустелю — Ка, потім упав у прірву і воскрес — теж Ка...), але ця концепція передбачає якусь вищу силу, яка це «Ка» здійснює і відчиняє двері на піску, наприклад якогось пацана, який сидить і грає в солдатиків, тільки у ролі солдатиків - Роланд та компанія. Цікаво автор хоч до кінця книги перейметься все це пов'язати? - сумніваюсь.

Тим не менш, на даний момент ця книга здалася найбільш цікавою, і якби вона була написана більш літературною мовою, як сказав би Роланд з Гелірада - високим складом, я б, напевно, поставив оцінку 8 або навіть 9. Але на жаль... Кінг не входить до числа моїх улюблених авторів, у мене до нього двояке ставлення: не можу не визнати його майстерності, його вміння створити оригінальну та захопливу картину подій, самобутність як автора, і т.д. міг би далі його хвалити, але ось його мерзенна, брудна мова, що не має жодного відношення до «високого складу», і тяга ввернути, сконцентруватися на них, сцени гігієнічного характеру чи інші, здатні викликати у не звиклої людини блювотний рефлекс... У цій книзі матюка було менше, в попередньої більше, я б взагалі викинув і не читав книги з такою мовою, якби не перша половина аргументів. Маестро Кінг, - ви забуваєте обличчя свого батька! Чи з батьком теж можна говорити такою мовою?