Стівен Кінг «Темна вежа»

Складно у невеликому відгуку висловити всі свої почуття та думки з приводу твору такого розмаху, але я спробую.

Стівену Кінгу вдалося в семи томах («Вітер» я ще не читав) розповісти історію, яка може сподобатися практично будь-якому шанувальнику фантастики. Я не помилився, вказавши жанр, бо Темна Вежа використовує прийоми з фантастики, фентезі, вестерну, пригодницького бойовика, жахів та чорт зна чого ще… Найбільше тут, звичайно, від фентезі. У 19 років Кінг мав намір написати книгу як клон «Володаря перснів», а в результаті написав про шлях Роланда, останнього Стрільця з майбутнього, до загадкової Темної Вежі.

Звісно, ​​є й недоліки, куди без них. Сам Серединний світ досить шалений і нелогічний, незрозуміло як там вдається жити людям. Когось може відлякати те, що у циклі вже 8 книг, і те, що деякі обриваються на найцікавішому місці. Є чорнуха і просто огидні моменти. Але як на мене, ці мінуси з надлишком окупаються талантом автора захопити читача. При читанні я на них навіть не звертав уваги, настільки хотілося знати, що ж відбуватиметься на наступній сторінці.

Головна ж думка книги досить цікава:

Задумався над кількістю довжелезних циклів, типу Вежі, на багато товстих томів, які я подужав до кінця.., і зрозумів — мабуть такі затягнуті довгограючі історії, серіали не дуже то й люблю і або кидаю не дочитавши, або навіть боюся починати. Межею для мене буде десь 3-4 не самих товстих томи. Тобто Володар кілець, який для мене як еталон фентезі, по суті вміщується в одну товсту цеглину, з якою за обсягом можуть потягатися навіть окремі частини ТВ, не те що вся вона цілком. Ну, хіба ще сагу Сапковського про Відьмака я здолав і теж залишився не в захваті.

І ТВ я читав довго і не просто, багато років, кидаючи, починаючи спочатку і перечитуючи окремі частини, і до кінця читання Кінг, як автор, у моєму рейтингу улюблених неабияк просів. Своє ставлення до нього можу тепер сформулювати так: мені подобаються його неординарні сюжети, закручені моторошні історії, але мені не подобається його брудна мова, манера колупатися у відходах і смакувати це; не подобається затягування сюжету, подробиці дитинства, улюблений колір і що їли на сніданок герої, які через сторінку помруть; не подобається вода і навіть цілі окремі томи висмоктані з пальця з однією лише метою - зрубати по-більше бабла на піку популярності. У ТВ все це присутнє з лишком, ще й присмачене самолюбуванням і саморекламою, у своїй неповазі до свого читача наприкінці Кінг доходить навіть до того, що розмірковує, який читач йому подобається, а який ні, дає поради читати кінцівку, чи ні. Типу: я знаю, що ви здолали більше 4000 сторінок цієї тягомотини і відчуваю, що кінцівка вас може не влаштувати або розчарувати — ну так не читайте її! Або ось вам варіант щасливої кінцівки…, і взагалі, мені читач, який читає заради кінцівки не подобається, треба було не читати! (Кіркорова з його «Підготовленими треба приходити к звіздє!» Пам'ятаєте? — це щось із тієї ж опери).

Отже, так, я насилу, але чесно, здолав весь цикл, точніше його основних сім книг, і робив я це добряче через те, що хотів дізнатися, що ж чекає Стрільця наприкінці, що в центрі кінгівської світобудови? Лиш тільки заради наркоманських подробиць як закотити собі дозу, щоб було непомітно; синьої Сюзаниної тарілочки або маячні метань її непомірно розмноженої особистості; сцен приниження Каллагена, псевдорелігійного стібу; сцени демонородження, пологів, і поїдання власної матері та купи подібної гидоти, ось тільки заради цього, маестро Кінг, я б не читав, плюнув би і закинув би ще на першій частині, наприклад, на сцені розстрілу села або на загибелі Джейка. Але ж цікавим був сам сюжет, гріла надія на його нетривіальність. До речі, саме кінцівка мене не розчарувала, Кінг у цій ситуації зробив усе, що міг, і я згоден з думкою більшості, що інша була б лише гірша. Але шановні, невже в результаті понад 4 тис. прочитаних сторінок вартують такої банальної закільцьованої кінцівки на кшталт «У попа була собака, він її любив...», наша пісня гарна й нова, починаймо її знову? Але цього точно вартують ті гроші, які можна на цьому зрубати.

Я поясню, що ж хотілося отримати у підсумку на прикладах. Хотілося чогось нетривіального, мозковивертаючого і перевертаючого з ніг на голову, типу фірмових кінцівок у Шеклі чи Філіпа Діка, типу Матриці або фільму «13-й поверх», серіал LOST, «6-е почуття», «Інші» і т.п. А тут все втрачає свій сенс. Адже якщо весь похід - це лише особисті блукання Роланда у власних колах сансари, то може в цьому і є глибокий філософський зміст, або картина поля троянд з темною вежею в центрі і виглядає дуже романтично, але ось це от «Світ зрушив з місця...», те, чим нас напихали всі ці 4к сторінок, точно стає безглуздим. А де відповіді на запитання щодо хто все це створив, чиї технологічні залишки, які досі частково працюють, ми зустрічаємо повсюдно? Хто збудував охоронців, того ж Шардика, промені та й саму вежу? Що з ними сталося? Хто створив двері, переходи між світами, всі ці догани, роботів, вовків? Навіщо? Чому Роланд подорожує і витягує собі супутників тільки в наш світ, тільки в Нью-Йорк, тільки в ХХ століття? Чому з декларованої множини світів тільки так? Чому замість безногої Сюзанни, як альтернативу не витягнути безногу ж русалку? Чому не з стародавнього світу, не з Римської імперії, не з майбутнього; чому не з Британії, Китаю чи московщини? — а тому, що фантазії не вистачило, її вистачає лише на всілякі мерзотності.

Наприкінці цикл взагалі поринає у відверте марення плюс просто тупий, дитячий злив негативних героїв, усіх до купи: Мордрет, Червоний король, могутній начебто чаклун - людина в чорному Уолтер - всі гинуть безглуздо і за пару сторінок. Схоже йдуть і члени ка-тета — складається враження, що автор вирішив: вже час - і тут же їх убив. І взагалі, щойно у «Крізь час» Роланд потрапляє до Нью-Йорка, він по суті міг сходити в цей ресторанчик, або що воно там таке, постріляти там усіх, спуститися до дверей, потрапити до руйнівників, знову постріляти всіх і на поїзді далі вирушити до Вежі, повторивши шлях сьомої частини, викинувши шлях 3-4х книг.