Стівен Кінг «Чаклун та сфера»

І знову триває бій! Трам-там-там-там-там-дам, трам-там-дам. Роланд у супроводі супутників свого ка-тета бадьоро ламають потяг за допомогою тупих загадок (якби-то в житті все було так просто) і не знижуючи обертів простують вперед по шосе, прихопивши по дорозі нову коляску для Сюзанни, крізь місто, що вимерло від грипу, шляхом до своєї Заповітної Вежі, шляхом до спасіння світів! Що може бути ще важливішим і ще цікавішим? Ось і я, незважаючи на те, що чим далі, тим менше переношу цей брудний, брутальний фірмовий кінговський стиль, але продовжую читати цикл, бо вже цікаво, ну що ж там, у тій загадковій вежі, що, теж треба задати комусь пару плоских загадок чи який краник відкрутити щоб полити в'янучий розарій, щоб повернути світ до порядку, запхати його назад на колишнє місце? Тим більше, що компанію автор до цієї великої мети підібрав ще ту, можна сказати архіпідходящу. Хто забув, спішу нагадати: сам стрілець, з відгризеними пальцями на тій руці, з якої він зазвичай звик стріляти, і які йому відгризли відразу в другій частині, а щоб далеко не ходити; чорношкіра, раніше, під однією зі своїх личин, мегаштучка без обох ніг, відповідно або на горбі, або на візку; малолітній Джейк, що походу забув обличчя і свого батька, і своєї матері, бо втік від них не оглядаючись і не простившись заради примарного походу з Роландом, що вже одного разу, до речі, встиг його убити; ручне звірятко Иш, який у цій частині, подібно до звичайного цуцика, почав задирати лапу на віхи, що трапляються дорогою, віхи, так би мовити, великого шляху; і незрівнянний колишній наркоман Едді, якому наркотики видно даремно не пройшли, оскільки залишився він трохи тупуватим. Ото вже великій компанії - велика мета.

І одразу хочеться відзначити кілька нюансів. Про загадки, як спосіб ламати поїзди або мега комп'ютерні мізки, я вже промовчу, але... Я звичайно радий, що компанія так вдало вилізла з поїзда, щоб надбати Сюзанні новий візок (могли і знову посеред пустелі вилізти...), та йти цілодобово пішки по шосе серед покинутих машин і не спробувати завести одну з них, щоб покрити за день шлях, який пішки треба йти місяць — це, на мою думку, тупо, просто архітупо. Потім місто, свіжовимерле від зарази, а ніхто не боїться її підчепити і відправитися слідом за рештою населення міста?

Та гаразд, пішки, так пішки, вперед так вперед, аби ближче до вежі... і тут знову засада! Як я люблю такий прийом, коли читаєш, щоб дізнатися чим усе закінчилося, а автор починає вставляти всілякі вставки безвідносно сюжету, причому тут не просто розділами (у автора і так за текстом води багато, всякі там відсторонені наркоманські роздуми, спогади і т.п.), а вже цілими книгами. А я то переживав, думав, скільки автор книжок наклепав, що ж там на тому шляху, що він ніяк не закінчиться. Ну, пішов цикл вдало, хочеться на ньому ще підзаробити, ну видавай окремі книги по світу, приквели там чи окремі історії з життя героїв, але навіщо так то робити? І тут до мене дійшло, я ж уже її якось читав, чаклуна цього з кристалом, тільки зовсім з голови вилетіло, скільки згадував, на чому в юності читання обірвалося, останнім пам'ятав про потяг, і що вони його таки вдало здолали... Звичайно, раз вони тільки вилізли, стали байки різні ніч на проліт травити, анітрохи до вежі не наближаючись.

Подальша розповідь настільки відірвана від основного сюжету, що гідна окремої книги, окремої оцінки та окремого відгуку. Після занурення у світ походу до вежі, що вже майорить десь на горизонті, ми маємо окреме занурення у світ юності Роланда, якраз з того моменту, як вбивши свого вчителя, він став найменшим в історії стрільцем. Треба сказати, що більшість відгуків до цієї книги присвячено саме цьому малолітньому Роланду, а не тому матерому, який і травить цю історію за сюжетом. І треба сказати, що вони в своїй масі настільки довгі і настільки однотонно-захопливі, що довелося їх маленько навіть того, попропускати, що я роблю досить рідко. Тож зупинятися особливо докладно саме на пригодах тріо героїв у Меджисі не бачу сенсу та бажання. Скажу лише, що перше, що зробив наш герой ставши Стрільцем — пішов ставати мужиком, а саме зняв повію. Слід думати, на думку Кінга, після кривавого становлення Стрільцем, без купленої баби, це ще недомужик у 14 років, а після уже все ОК. Тепер навчений пережитим Роланд сидить біля багаття і посвячує в інтимні подробиці ще меншого хлопця — Джейка. А далі на нас чекає перше кохання, весь романтизм якого, автор зводить до суцільних нічних, таємних перепихах у самих непоказних і брудних місцях у 14 років. Вчися, Джейку-братику, може довгим шляхом до вежі, ще встигнеш скористатися наукою.

А далі новий карколомний поворот у бік героїв Баума і великого чаклуна в смарагдовому замку. Це все звичайно чудово і дуже правдоподібно, як тріо малолітніх пацанів покришили натовп материх мужиків, але коли в Безплідних землях автор навіщось витяг з лап смерті великого та жахливого Тік-Така, то я думав — для чогось більшого, ніж щоб тупо розстріляти його на пів сторінці тексту в Чаклуні та сфері. Але загалом читати було цікаво, місцями навіть хотілося швидше дізнатися, що буде попереду, тож якби не кілька огидних сцен (куди ж без цього), якби менше зносин, якби більш правдоподібно доросліші герої, то міг би поставити оцінку й вище, а так на рівні попереднього роману, що, до речі, значно вище, ніж початок циклу.