Едґар Берроуз «Jungle Tales Of Tarzan»

Так, мені теж хочеться порівняти цю збірку з «Книгою джунглів» Кіплінга. Причому не на користь останнього. Тут молодий Тарзан ще не зустрів своїх білих родичів і знає лише африканських людожерів із села Мбонгі. Книга досить жорстока: Тарзан, у порівнянні зі своїм мавпячим племенем, має неабиякий гумор, і часто, в результаті його «гумору», хтось із дикунів помирає, і зазвичай не найпростішим способом. Тож іноді це його людиноненависництво напружувало, але щодо пригод — то книга вельми гідна. Я перечитав її вже вдруге: давно в дитинстві, і тепер разом з дітьми, коли прийшов вік читати вже їм. Я боявся, що вже не піде і розчарує, але ні — сподобалася тоді й досить сподобалася тепер, хоча тепер і з застереженнями та місцями здається наївною. Але читати загалом цікаво.

Ось навіть візьмемо у порівнянні. Паралельно закінчую читати цикл Кінга про Вежу та Стрілка. Там все набагато брудніше, ще жорсткіше, місцями гидко і просто напрочуд тупо і безглуздо. Так що у мене в цьому змаганні з величезною перевагою виграє Тарзан... Хоча з Вежею ще не кінець: поки я домучив сьомий роман Вежі ледве до половини, я із задоволенням прочитав уже дві частини пригод Берроуза.

Ця книга складається з окремих оповідань з юності головного героя, які зв'язно доповнюють і розкривають процес його дорослішання і розуміння світу. Автор усіляко намагається на прикладі Тарзана показати своє розуміння як людина перетворилася спочатку від мавпи на дикуна, а потім і на людину цивілізовану. Тут вам і спрага пізнання, цікавість, потяг до неба та зірок; зародження релігій і навіть спроба пояснити, як можна навчитися читати, не знаючи мови (дуже наївна, звичайно ?.