Кен Кізі «Над зозулиним гніздом»

Дебошир, картяр, любитель всяких злачних місць і, звичайно, жінок, що неодноразово відвідував місця за ґратами, дехто Макмерфі, після чергового такого разу, вирішив, що краще на ситих харчах у дурці, ніж у трудовій колонії, і, після чергового мордобою, закосив, що в нього злетіла зозуля. До речі про зозулю, спочатку я здивувався, що на заході є подібний вираз, але як виявилося, про зозулю тут має дещо інший сенс.

А от тепер, товариші, признайтесь, скільки з вас хотіло б мати собі Макмерфі, як я його описав, сусідом? А щоб він чіплявся до вашої дружини/дочки, підначував вас у черговий раз на якесь парі, чи в кафе на вашому дні народження займав зі своєю компанією сусідній столик? А в книзі автор змушує нам йому співпереживати і бачити у ньому позитивного героя. Ні, він звичайно в душі людина добра, компанійна, та все ж таки своєрідна, і в моєму розумінні на позитивного не дотягує. Хоча все пізнається в порівнянні і в антуражі книги симпатії читача опиняються на його боці.

Щоправда, в моєму випадку так виявилося далеко не відразу. Перших 100 сторінок я мучився текстом, він мені не подобався, здавався грубим, з вазеліном, катетерними трубками і густим туманом, що застилав всю розповідь. Навіть Старша Сестра, міс Рекет, викликала більше співчуття, тому як насправді з таким контингентом має бути реально морально важко і не якомусь студенту Кізу, що підробляючи перебував там якихось кілька місяців, про це судити. Але далі автор зводить до Сестри боротьбу із вселенським злом, світовою змовою, із всемогутнім Комбінатом і стає цікавіше. Хоча все одно складно сприймати пацієнтів, які там перебувають добровільно, як безневинних жертв свавілля Сестри та Комбінату — люди різні, бзики у всіх теж різні, якщо вони від цього отримують задоволення, тож не Макмерфі їм це забороняти? Звичайно, тут потрібно грамотного лікаря і дійсну увагу до пацієнта, а не як у книзі, сам лікар цього до себе місцями вимагає. Тому й мова йде про Комбінат, який робить з людей маріонеток, перетворюючи їх на власні шестірні, однією з таких шестерень і стає міс Рекет.

Отож початок мені не сподобався, далі все йшло із змінним успіхом: пропаганда куріння, азартних ігор, вільних відносин, виклик повій у дурдом і т.д. і т.п. (Не дарма ж ця книга шанується рухами хіпі та бітників). Але, мені здається, я розумію, що хотів висловити автор своїм твором, ось тільки образотворчі засоби для мене виглядають не найкращими. У процесі читання в мене виникали спочатку асоціації з «Над прірвою в житі» — однозначно гірше, потім навіть згадав «451° за Фаренгейтом» із Бредберівським «Якщо вам дадуть лінований папір — пишіть впоперек» — теж чим не боротьба з Комбінатом? Але загальну оцінку витягла кінцівка, вона однозначно є самим сильним моментом книги та остаточно розставляє всіх героїв на місця.

Тут Старша Сестра вже виглядає якимось злим монстром без гальм заради задоволення власного его. І наприкінці у мене спливли вже асоціації з теж похмурим, але по своєму глибоким фільмом «Достукатися до небес» та його саундтрек «Knock-knock-knockin' on heaven's door...».

Отже, ми вже обговорили Макмерфі, він тут головний герой, хоч розповідь ведеться вустами іншого пацієнта клініки — індіанського вождя Бродмена. І хоч тут він Вождь ганчірки для підлоги, що прикидається глухонімим, і справді у нього не все гаразд із психічним здоров'ям, принаймні він увесь світ бачить специфічно, крізь механізми Комбінату часто затягнуті його туманом. Але насправді він дійсно нащадок вождя одного із зникаючих племен. З юності я любив вестерни, що розкривають підкорення Заходу, потім романи на кшталт «Викрадачі» Фолкнера, давали картину подальшої історії, розвиток Заходу; «Над зозулиним гніздом» (сам вираз із індіанської дитячої лічилки), в особі вождя Бродмена, показує захід сонця та остаточний занепад корінного індіанського населення вже практично в наш час. У цьому плані Вождь, його історія, мені здалися найцікавішими з усієї книги. Він хоч і не головний після Макмерфі, але однозначно і не другорядний герой у розповіді. Без нього книга була б не такою.

А щодо опису «дурки», «Палата №6» Чехова — все одно крутіше.