Маргарет Мітчелл «Звіяні вітром»

Не можна ж так писати - щоб не видно було сторінок, бо сльози крапають, і ллються, і все якось пливе. Останні 30 сторінок. А перші 200 я думала, що не дочитаю, так нудно і героїня зовсім нецікава, нехороша, не імпонує взагалі. Зате наступні 700! Заради них ці 200 прощаються на раз.

Наша героїня Скарлет - звичайна така вертихвістка, приземлена, егоїстична і щонайгірше - дурна. Відівчилася десь, але так, що ніби й не вчилась. Чуючи назви літературних шедеврів, чи якої-небудь культурної спадщини, чи просто чогось загально відомого - лише кліпає очима та відмахується, що жінці не треба бути розумною, це справа чоловіків. Ось ці стереотипні твердження, що в них панували, займають чималий шмат сюжету. Якою має бути жінка, а яким чоловік. Як поводиться одружена, а як вдова, скільки часу носити жалобу, ніколи не всміхатись, а показувати, що "твоє серце поховане разом із ним". Одна біда: на відміну від усіх "справжніх дам", які оточують Скарлет, вона вміє лише показувати ці якості, а не мати їх насправді. Що з того, що здуру вискочила заміж (себто, щоб відімстити ображене серце) і ось це "серце поховане в могилі", коли насправді їй хочеться Ешлі!

Ешлі, Ешлі! Він зоріє над нею всю книгу, і вона так тягнеться до нього, що хочеться стукнути по голові. Ну, нащо він тобі? Коли він мріє, читає, постійно десь не тут - а ти прикріплена до землі, і слова його не розумієш? Ще на початку вона викидує смішну фразу: "Ой, та що там! Одружуся з ним, і він зміниться, як я захочу". Словом, фраза вийшла смішна. Натомість книга пронизана думкою, що сходяться лише споріднені душі. Такій недобрій героїні лише такий недобрий герой.

Рет Батлер - він зацікавлює з першої появи, ще й рахуючи, за яких цікавих обставин вона відбулась. Він справді єдиний, хто знає, що діється в неї в голові. І якби дізнався хтось ще - зомлів би від жаху. А він розуміє, насміхається, підтрунює, навіть не засуджує. Словом, не джентльмен. Справжній джентльмен має вдавати, що дама ніколи не бреше, а не перебивати її та казати, що насправді в неї на душі.

Ще один важливий персонаж - Мелані. З оцінки Рета Батлера, єдина справжня дама. Вона постає, як щось невиразне, позбавлене власної думки, ще й на здоров'я кволе. Але що далі, то більше в ній виявляється твердості, надто тоді, коли справа про тих, кого вона любить. Вона сама така хороша, що в інших також бачить тільки хороше. Скарлет ненавидить її, а Мелані обожнює її. Як же цікаво виходить, що такі хороші створіння, як Мелані, не виживають без таких, як Скарлет.

Війна Півдня та Півночі - центральна подія у творі. Кляті янкі та хоробрі конфедерати! За конфедерацію, бавовну і рабство! Будні війни, непевні звістки, шпиталі, що спливають кров'ю поранених. Наша священна благородна Справа, за яку життя покласти не жаль! А потім - капітуляція, окупація, звільнення негрів, реконструкція та новий режим. Я з самого початку дивувалась, як описані раби та ставлення до них, а також ставлення рабів до їхніх господарів. Нічого подібного на "Хатину дядька Тома", але ж писала одна з тих, що за "конфедерацію, бавовну і рабство", а отже, як можна бути певним у правдивості її слів? Адже це лише її погляд з її висоти. Раби люблять своїх господарів і не знають, що робити без них. Вони гордяться, що їхні господарі заможні й мають рабів сотнями, і скоса дивляться на тих, що в бідніших господарів. А раби з розряду Мамки чи Пітера запросто повчають господарів, буркають на них. А ще вони до останнього віддані. Навіть коли приходять "кляті янкі" та дарують їм волю, вони залишаються зі своїми господарями і гордяться, що не належить до цих "вільних негрів". А вільні негри потім просяться назад, бо раніше їх доглядали, лікували від хвороб, казали, що робити, а не ось так.

Переломний для Скарлет момент - війна. Ось та, що забрала Атланту та змусила її тікати, тягнучи на собі напівживу жінку зі щойно народженим немовлям, а ще власного нажаханого маленького сина з його маленькою чорною нянькою. І якою б нехорошою, неправильною вона не була, а тягнула на собі їх всіх, і без неї нікого б з них не стало. Вони не стали б на ноги, не відбудували б Тару, не втримали б її тоді, коли янкі наклали податок і відібрали б її за несплату. Це був надзвичайний психологічний момент: коли Скарлет мчала додому, до мами, щоб хтось прийняв її тягар, і казав, що робити, і все було добре... А вже немає нікого, крім неї, хто здатен нести тягарі. Коли вона, знесилена, припала до землі і сказала собі, що більше ніколи не буде голодувати. Вона некрасива в душі, оця Скарлет. Але вона сильна, рішуча, кмітлива, до відчаю підступна, коли йдеться про те, щоб "більше ніколи не голодувати". Вона навіть самостійна бізнес-вумен) І зненацька так розумна, коли йдеться про підрахунок чисел у бухгалтерській книзі)

І нарешті - останні 30 сторінок. Втрата за втратою, прозріння... Коли ти читаєш і так тобі шкода, що всі ці люди такі, які є. Що Скарлет не любить своїх дітей. Що ці ось люди не розуміють один одного. Що коли вони так близького, ось майже порозумілись... А гордість, а страшно! Коли минуло стільки часу - і вже нічого не виправиш. А якби хоч один маленький крок... Як вона бігла до нього! Як вона зрозуміла, і бігла, і рвалась... І все. Це непопулярний вислів у книжках. Що кохання минає. Що можна розбити почуття, яке тримається роками, і спізнитись на одну коротку мить.

Моя друга спроба ознайомитися із цим популярним класичним романом. Першого разу, в юності, я не зміг просунутися далі кількох сотень сторінок. Мене категорично не приваблювала головна героїня і те що роїлося в її голові: сукні, вечірки, зваблення кавалерів і т.п. Це все здалося явно не хлопчачою темою, та і чим роман може привабити жіночу половину читачів я теж до кінця не зрозумів ?. Так само й з другої спроби затягнутий початок мене заставляв нудьгувати, але я вже був готовий до цього?.

Виявилося, що роман дійсно вартий уваги, не зациклений на темі "про любов", він глибокий і різноплановий. Звісно кохання героїні проходить наріжною ниткою, але воно не просте і не лінійне, і в центрі уваги не лише її кохання. І це дійсно той рідкісний випадок, коли головна героїня ніскільки не позитивна. Більше того, сумніваюсь, щоб сама авторка прагнула її зобразити в позитивному світлі, скоріше навпаки, Мітчелл вдалося розкрити свою героїню настільки, щоб було видно всю її мішуру, ницість і непривабливість. Хоча, швидше за все, Скарлет увібрала в себе і багато рис своєї авторки?.

Для мене ж головною наскрізною лінією твору, що пробуджувала інтерес, стала тема громадянської війни в США між Північчю і Півднем, між "Священною справою" і злобними янкі, між республіканцями і демократами - ось виявляється ще звідки у них цей розподіл тягнеться. Скарлет же не цікавила ні Справа, ні політика - лише гроші і прагнення втерти всім заздрісникам носа. Натомість книга м'яко розкриває з середини (авторка сама південка, обидва її діда воювали на боці Півдня, а юність минала в оточені ще живих ветеранів) мотиви і настрої аграрного півдня, що призвели до війни. Мітчелл зображує, що задиристий Південь сам розпочав війну, напочатку зневажав противника і щиро прагнув принизити і розграбувати Північ, що зрештою сам і отримав. Як на мене, то от цю безглуздість, марність послідуючої бійні автору вдалося відтворити. Устами своїх героїв, як то Ешлі чи Батлер, автор прямо про це промовляє. Щоправда її героям все одно довелося воювати, навіть розуміючи хибність такого розвитку подій, адже вони теж були південці і теж поділяли Справу півдня.

Тепер про Справу. У романі є фраза, щоправда ні авторка, ні її герої на ній не акцентуються, але як на мене, їм варто було б розглядати її як причину того, що із ними відбувалося, як закон карми:

І ось тепер життя на Півдні через цей найнижчий серед негрів соціальний прошарок перетворилося на кару Божу.

Автор доходить навіть до того, що виправдовує появу ку-клукс-клана. З її тексту випливає, що загнаним у підпілля залишкам південських чоловіків просто не залишили іншого способу захистити своїх дам від знахабнілих вільних негрів, що тепер навіть не виявляли належної пошани, коли зустрічали на вулиці білу людину. Це все виведено так, що самому хочеться спалахнути праведним гнівом і кинутися захищати нещасних жінок. Рет Батлер сам убив якогось негра, бо той чи то вдарив, чи то образив якусь білу жінку. Цікаво, а чи не було на пам'яті героїв якихось випадків, коли б білий чоловік ображав негритянку, ну наприклад хазяїн змушував до чогось свою рабиню? Чи то інше? Отож, хоча книжка краще розкриває настрої південців, їх мотиви, витоки появи клану, але потрібно констатувати, що авторка була расисткою і це наклало свій відбиток на книгу. (А як інакше можна назвати погляд, виправдання, що одна раса має експлуатувати іншу? І це і є оця благородна справа Півдня).

Головна героїня, Скарлет, була ницою, егоїстичною і дурною, вона не розуміла, коли хтось при ній обговорював якісь історичні події, навіть ті, що стосувались її рідної по-батькові Ірландії, чи відомі літературні твори; та навіть не прагнула зрозуміти те, про що інші могли невимушено розмовляти. Навпаки вона поблажливо ставилась до таких людей з їх "заморочками", натомість її "темами" були модні плаття і гроші, вона хотіла бути "дамою" як її мама, але так і не змогла зрозуміти, що це означає. Вона не могла зрозуміти ні свого улюбленого Ешлі, до якого ставилася поблажливо, ні Батлера, якого здебільшого сприймала як гаманець. Вона мала трьох чоловіків, жодного з яких не любила, не любила і своїх дітей. На її фоні Батлер, якого авторка намагалась часто зобразити не самим кращим чином, виглядав верхом розуму і добропорядності. Наприкінці авторка сама підводить своєрідний проміжний підсумок під своєю героїнею, подейкують що саме з цієї фрази Мітчелл і почала написання свого єдиного роману:

Вона ніколи не розуміла цих двох чоловіків, яких кохала, отож і втратила їх обох... І вона з тугою в серці подумала, що, мабуть, ніколи нікого по-справжньому не розуміла.

А все що не розуміла, не сприймала і не хотіла сприймати Скарлет відганяла від себе іншою своєю коронною фразою:

"Подумаю про це завтра."

Були у Скарлет і позитивні риси, це як мінімум стійкість і цілеспрямованість, які, ніде правди діти, допомагали в скруті вижити і їй і її близьким, як от Мелані. Мелані це взагалі практично єдиний цілком позитивний герой, принаймні лиш їй одній я цілком щиро співчував на сторінках книги.

А який фінал має бути у хорошого твору? Наприкінці мені прийшла думка, що хороша книга рідко може мати "хороший" фінал в класичному розумінні. Мабуть, хороша книга приречена перекликатися із справжнім життям, відповідно хороший кінець історії буде або проміжним, або приречений віддавати фальшем. Як на мене успіх "Звіяних вітром" в тому числі завдячує і фіналу.