Колін Мак-Калоу «Ті, що співають у терні»

Теж мав певне упередження як до жіночого «любовного» роману. Але, на щастя, у книжці акцент не лише на цьому. Книга мені була цікава саме як життєва сага, що охоплює цілі покоління життя однієї сім'ї, сага, загорнута в антураж такої далекої й дивовижної для нас Нової Зеландії та Австралії, зі щасливими періодами й періодами горя, зі своїми труднощами, кризами й підйомами.

Для мене, окрім основної лінії, була цікава також історія життя Феони, матері сімейства, яка, на жаль, лишилася дещо за кадром: з усього видно, що ця жінка випала зі свого середовища внаслідок якоїсь трагічної випадковості чи власної глупоти (скоріше останнє), та незважаючи на це, їй все таки пощастило із чоловіком, який її дуже кохав та старався, як міг, скрасити мінливості бідного селянського життя. А з самого початку книги на мене справила незабутнє враження зворушлива картина, як маленька Меґґі отримала в подарунок першу у своєму житті ляльку... Та все ж люди і характери цього твору залишилися від мене дещо далекими - за всю оповідь не зустрілося жодної, так би мовити, спорідненої душі. Я можу зрозуміти Пеґґі, який був увесь у роботі, аби добути їжу для своєї численної сім'ї (та й то не міг ніяк зупинитися в нарощуванні масштабів цієї сім'ї), але мені дивною є мати (Феона), яка виокремлює своєю любов'ю спершу одну, потім іншу дитину й абсолютно не цікавиться рештою. Аналогічно й Меґґі може спокійно залишити дітей під опікою старенької прислуги й тижнями, місяцями об'їжджати свої тваринницькі угіддя, а потім плакати й дивуватися, чому підрослі діти такі далекі від матері. Так, усе таки не наша ментальність. Правда Джастіна - дитя сучасної епохи, становить разючий контраст з рештою героїв книги, - мені більш зрозуміла, хоча співпереживання все одно (скоріше тим паче) не викликає. Взагалі герої книги роками мучать себе й оточуючих у спробах вирішити свої життєві дилеми; за всієї поваги, але як можна так марнотратно ставитися до життя? У підсумку лише сум викликає той факт, що така численна сім'я, маючи всі передумови після посмішки фортуни, зайняти своє тепле місце в житті, тупо чахне й остаточно загинається під непідйомною вагою власних тарганів, сумно. Ну а фортуна, а як іще можна назвати той факт, що нащадки невідомого новозеландського фермера, та навіть не тільки нащадки, а й безпосередні члени його численного сімейства, стають вхожі в найкращі доми Європи - до Риму, до кардиналів і папи, а потенційний канцлер Німеччини роками намагається домогтися прихильності їхньої доньки?

Майстерність же Маккалоу, як авторки, гідна всіляких похвал, їй вдалося практично однаково жваво й натурально зобразити як австралійський побут із мухами й пилом, посухами й повенями, так і війну, депресію, душевні метання героїв; як особливості ведення тваринництва по-австралійськи, так і вирощування й переробку цукрової тростини; дещо складніше судити про достовірність опису католицького закулісся. Окремо варто згадати і картини поступового приходу відносно сучасної цивілізації в первісну австралійську глушину. Крім того, у книзі присутні й сцени відверто еротичного характеру, наприклад позбавлення цноти Джастіни (якщо не помиляюся, в радянських перекладах таких картин не було, або вони були сильно спрощені). Вже й не знаю, виграла книга від них чи ні, я, чесно кажучи, не любитель, але дітям її вже не даси. Хоча для дівчаток-підлітків можна розглядати як ненав'язливий посібник до дорослого життя: тут і про місячні, і звідки діти беруться і як, і про цноту, і про контрацептиви; навіть на прикладі тієї самої Джастіни можна розглянути, чи хочуть вони, щоб у них було так, чи все-таки має бути кохання.

До речі про дітей. Може, я й не правий, але і Феона, і Меґґі собі в заслугу ставлять те, що від самого дитинства не втручаються у справи дітей (тупо не звертають на них уваги, іншими словами). Тоді як може поставати питання, чому діти виросли саме такими, і потім теж не особливо звертають увагу на батьків? І взагалі не такими як, наприклад, Меггі хотілося б? Ну і з цього найсуперечливіше місце - авторка показує, що обидві дитини Меґґі чітко пішли у своїх батьків, навіть не будучи з ними знайомими. Тобто гени у Меггі не вдалися, а вихованням, повторюся, вона практично не займалася... Для мене дещо не переконливо. Ближче до кінця книги Меґґі чомусь нарікає на Бога, оскільки вона залишилася незадоволеною своїм життям. Стосовно наших реалій, я б сказав, що життя (Бог) навпаки все їй підносили на блюдечку, залишилося тільки простягнути руку і взяти! Але ні, наша героїня практично весь час була пасивним споглядачем власного життя, окрім рішення про народження дітей. Та й то - народила і забИла! Особливо яскраво це видно з Джастіною, яка перестала бути потрібною матері ще до народження - і навіщо потім дивуватися з приводу її характеру і поведінки, і нарікати на життя, Бога і саму дочку?

І так мій остаточний вердикт: книжка все ж таки гідна бути прочитаною і поставленою на полицю поруч з рештою класиків, а кінцівка вийшла одним із найсильніших моментів книжки. З одного боку цілком у неспішному дусі всього твору, з іншого - така коротка і ємна. Весь роман я гадав, а хто ж таки має співати у терені, до кінця вже вирішив, що вся історія про пташку - заради гарного слівця, але ж ні, як роман розпочато гарною легендою, так і закінчено його нею ж, буквально останнім абзацом!