Ф. Скотт Фіцджеральд «Великий Гетсбі»

Цікава була епоха, і ця книга дозволяє в неї зазирнути, з іншого боку, як кому, напевно, цікаво. Біднякам, що тоді, що тепер, навряд чи має бути цікаво як, за великим рахунком за їх рахунок, марнує життя бомонд «блакитної» крові. Що наше життя? - Мішура, пустишка, святковий і ошатний фасад, за яким не ховається нічого. Звичайно так не у всіх, це мішура «американської мрії», багато хто до неї прагне і в цьому немає нічого поганого, просто досягти її — цього замало. Потрібно, щоб у тебе ще щось було всередині, щоб ти був Людиною. А фестивальне життя, яке вирує у цій оповіді, життя, яке залишається мрією багатьох, мірилом так званої успішності людини, воно порожнє і безглузде, за ним нічого не залишається, пішов дощ і одразу змив усі фарби, а там порожнеча. І це дуже добре показує цей роман. Як на мене, цілком закономірно, що їхня епоха великого джазу закінчилася епохою ще більшої депресії, дивлячись на все це — важко було б очікувати іншого результату. Цікаво інше — саме в такому суспільстві та в таких балах обертався автор цього роману; видно обертався, до цього прагнув, але обтяжувався, бо відчував всю ціну цієї мішури. Швидше за все саме Фіцджеральд ховається за личиною оповідача Ніка.

Відома притча каже: «...Добре, я дам тобі пожити стільки, скільки в тебе друзів. І тоді заплакав старий — він не мав друзів». Так і тут, повний будинок гостей, всі прагнуть познайомитися з великим Гетсбі, долучиться до його пишноти, та варто чомусь трапитися — і немає нікого, ось мірило їхньої дружби.

А взагалі, то цей роман звичайно про кохання, просто він багатошаровий, тут і про американську мрію, і про справжню дружбу, чи, швидше про її відсутність, бо хоч наскільки б ти не був багатий — дружбу не купиш; і про ціну багатства, але найголовніше про кохання. Саме кохання спонукало головного героя стати тим, ким він став. Так, він любив ідеальну дівчину своїх мрій, її реальний прототип виявився, швидше, негідним такої любові. Але й сам Гетсбі не ідеальний, його ставлення до Дейзі в момент їхнього знайомства не дуже гарне - глибоке почуття відвідало його пізніше; викликає питання метод його збагачення, а ось його пізнє почуття до Дейзі - виведено ідеальним. Це все і робить роман великим та зараховує його до класики. Десь Гетсбі порівнювали за глибиною з «Над прірвою у житі», але як на мене, останнє — пустишка для інфантильних підлітків у порівнянні з романом Фіцджеральда.

Так, лиш жінки можуть так надихати чоловіків на подвиги та стимулювати підкорювати вершини, рухатися вперед, і ті ж жінки можуть потім легко та невимушено розбити все життя і навіть не помітити. Так і головний герой все зробив для того, щоб піднятися на рівень коханої і повернути минуле. Він думав, що сталася помилка і все можна виправити, ще трохи і все може вийти, адже Дейзі і Том не люблять один одного, дружина нудьгує вдома, чоловік шукає собі розваг на стороні, але видно такий сенс пересиченого життя у багатіїв... Одна трагічна випадковість розставляє все на місця. І тут немає однозначних висновків хто правий, а хто винен, чи, швидше, хто із них гірше. Однозначно розвінчується романтизм американської мрії, все інше кожен вільний собі оцінювати сам. Для мене найбільш позитивним був оповідач Нік, саме його очима і розкривається цей світ порожнього блиску.

До книги я ще дивився фільм із ДіКапріо. Це мені ніскільки не заважало, хоча я вже встиг забути кінцівку, але пам'ятаю, що фільм теж сподобався і саме після нього захотілося прочитати книгу. І я радий, що книга теж не розчарувала, бо іноді буває і навпаки.

У мене хороша книга залишає по собі після-смак такий, що деякий час не можна почати читати наступну книгу — не тягне, продовжую переосмислювати світ книги прочитаної. Ця книга викликала у мене саме такі відчуття, незважаючи на неквапливий сюжет та тривалий пролог до стрімкої розв'язки. Гетсбі був романтиком. Думаю твір має сподобатися в першу чергу тим, хто теж не чужий романтиці і, навпаки, викликати нерозуміння - що в ній знаходять, у тих, хто ні 😉. Мені книга сподобалася, хоча наприкінці змушує трішки посумувати. Великий Гетсбі Фіцджеральда — у чомусь «Червоні вітрила» Гріна, тільки навпаки.