Томас Мелорі «Повість про Короля Артура і його благородних лицарів Круглого Столу»

О часи, о звичаї! Я коли купував і відкривав цю книгу, був в очікуванні чогось лицарсько-романтичного, сага про доблесного Артура і його лицарів, прекрасні дами і битви в ім'я їх честі, круглий стіл і мудрі правителі, загалом все те, що тепер видає кінематограф про ті часи і, в тому числі, на основі сюжетів цієї книги. Я як би не розраховував, що прекрасні дами вимагатимуть голів переможених лицарів (мовляв, а він поганий), лицарі відсікатимуть голови прекрасним дамам (мовляв, і вона погана), а найчастішим приводом для «шляхетної» битви стане «ти не пройдеш цією дорогою/ не перейдеш річку/ не проїдеш повз цей замок (і інші варіації, потрібне підкреслити) поки не переможеш місцевого лицаря який сидить/живе/стоїть на/в наметі/замку/біля дороги». Просто в моїх поняттях такий привід завжди називався розбоєм на великій дорозі, тут же чомусь згадується доблесть. Або ще привід: Іде один із героїв лісом і зустрічає іншого лицаря, дуже сумного. Чуєш ти, лицарю, ти чому такий сумний? - Ай, йди своєю дорогою і не питай, не до тебе. Я доблесний лицар! Я тебе питаю! Відповідай чи виходь на добрий поєдинок. — Так тому й бути, боронись! Довго чи коротко билися благородні молодці, але зарубав наш доблесний герой сумного, здійснив черговий «лицарський подвиг» і поки той відходить весело запитує: «Ну так чого ж ти сумний то був?» А той йому і відповідає, та скакав ось як ти, поки теж не зустрів сумного лицаря і він мені не відповів, чому сумний, і я його зарубав, а в нього виявляється горе було і в нього залишилася закохана дама, яка потім себе заколола від горя і я так засмутився, що завдав їм смутку, що дав собі якусь там обітницю і сильно засмутився. Тут уже наш лицар теж засмутився і пішов далі сумним...

Прямо з перших розділів не менш доблесний предок короля Артура - король Утер Пендрагон зажадав собі дружину свого герцога Ігрейну і чарівник Мерлін допоміг йому свою хотілку здійснити

Ігрейна щаслива, Утер щасливий, дитину відібрали за напучуванням Мерліна. Так як ніхто потім до ладу не знав чий син Артур — почалося кровопролитне побоїще з 10-ма королями, коли доблесно трощилися шоломи до зубів, відсікалися голови, а Артур був так вимазаний кров'ю і мізками, що його було і не впізнати. Ось вона доблесть. А причина цього місива виходить Мерлін, який начебто за текстом у всьому допомагає королю Артуру, але по справі виходить саме він організував це побоїще з 10-ків тисяч загиблих, ще до народження Артура, спеціально приховавши Артурове походження.

Не розумію, як можуть згадувати на сторінках цієї книги християнську релігію чи називати дам доброчесними після цього, якщо їх мають тут хто не попади, а вони й раді. Сам Артур тут теж мо́лодець, велелюбний: возлежав з уподобаною «благородною дівицею, герцогською дочкою, Ліонорою, прекрасною собою», і мав з нею сина Борра; через кілька днів після Ліонори Артур вперше «побачив королеву Гвіневеру, і з того часу все життя любив її»; але це не завадило йому ще через короткий час зустріти «дружину короля Лота, з чотирма синами, в багатому вбранні, і вельми собою прекрасну», хоч і сестру його по матері. І забажав він її і на тому погодилися, і зачала від нього сера Мордреда. Прямо запліднювач якийсь, я не знаю. Як тут когось можна називати благородним, якщо за такого підходу вже ніхто не зможе розібрати хто чий? Королі гуляють наліво і направо із чужими дружинами, коли в цей же час і з їхніми дружинами може хтось гульнути. Благородні діти знаходяться навіть он у сім'ї якогось пастуха. При цьому гостро і добропристойно порушується питання законності народження і під нього підпирається релігія (😲??).

Не можу проминути й питання з королями — їх настільки багато, що складається враження, що кожен хутір повинен мати свого короля, може ближче до контексту було використовувати термін князя, васала (оскільки частина «королів» по ​​суті визнавала себе на службі іншого сюзерена), конунга чи щось подібне?