Томас Мелорі «Смерть Артура»

Я тримаю перед собою «літературний пам'ятник» цілої історичної епохи у виконанні сера Томаса Мелорі, перегорнуто його останню сторінку. Я так розумію, текст Мелорі став основою безлічі наступних легенд, сюжетів, продовжень, аж до сучасних екранізацій, хоч і сам заснований на більш ранніх легендах, французьких і британських ще більш ранніх манускриптах, чого, до речі, і сам автор не приховував. Мелорі сам був лицарем, брав участь не в одній битві і турнірі і, треба думати, батальні сцени повинен був описувати не з чуток, хоча між ним і епохою, яку він описував, пролягло вже майже 10 століть, так що і тут може бути пунктик. Свої останні два десятки років Томас Мелорі провів у в'язниці. Ймовірно - Ньюгетська в'язниця Лондона, навпроти якої стояла францисканська церква (біля якої Мелорі був згодом похований), а поряд із церквою знаходилася бібліотека, де автор і міг, ймовірно, ознайомитися з рядом французьких лицарських романів та англійських поем, зокрема ґрунтуючись на яких і написав свою цю працю. А так лицар Мелорі видно був досить буйної, а не літературної, вдачі, оскільки його звинувачення, як засудженого, були вельми різноманітні, від розбою до зради Едуарду IV. Король Едуард двічі скасовував йому власну амністію і знову відправляв у місця не такі віддалені.

Зустрічав думку, що Християнство, поклавши початок нашої ери, водночас ввергло Європу в темні віки, а буквально все людство відкинуло у розвитку на понад тисячу років. Не знаю чи християнство, але те, що в порівнянні з Римською імперією людство було відкинуте на віки, наука спочила і лише через сотні років Європа заново відкривала для себе речі відомі ще давнім грекам або запозичала їх у арабських учених, де вони збереглися, а не були віддані забуттю, — сперечатися складно. І саме з таких позицій насамперед цікаво подивитись на цей роман, оскільки суто як художню працю його зараз читати досить складно. І я, зізнаюся, із полегшенням перегорнув останню сторінку. Так як ґрунтуючись на власному уявленню про сюжети книги, сформованому, якщо хочете, в тому числі й сучасним кінематографом, був дещо.. розчарований. Не відчув ні шляхетності, ні героїзму, лише думку: все ж таки добре, що та епоха пішла, і якщо все було справді так, то це досить сумно. Я маю на увазі не самі фентезійно-легендарні події книги, а насамперед звичаї та поняття. Крім того скучно, одноманітно і багато повторів одних і тих самих сюжетів. Тож книга найбільш цікава для академічного вивчення тієї епохи, але не як просто літературне читання, така у мене склалася думка.

Розглянемо характеристику «героїчні часи лицарів Круглого Столу та їх добрі та чесні справи на славу прекрасних дам і короля». На сторінках твору неодноразово оспівуються доблесть, честь і доброчесність, неодноразово є і християнські відсилання. Якщо буквально з перших розділів зібратися натовп на натовп і покришити декілька десятків тисяч найбільш доблесних лицарів із лицарів з обох боків, лише через престолонаслідування, та так, що змішалися в купу люди, коні, кров, щит Артура забризканий мізками, а він у крові, що його не впізнати, якщо кілька разів поспіль вразити супротивника в голову до зубів – це доблесть та честь, мені сперечатися складно. Ось тільки за чий рахунок все це свято, адже хтось же повинен був вирощувати і годувати всіх цих коней, лицарів, кувати їм обладунок і все заради того, щоб ті час від часу збиралися і доблесно трощили один одного. Як жилося саме тим, хто забезпечував цих дармоїдів? Як ще можна назвати славні віки такої доблесті, як не темними? А де в християнстві відповідні постулати, що на них намагається спертися подібна честь у цій сазі? Хіба християнство вчить чогось іншого, а не смирення, прощення, любові, хіба християнство спонукало трощити черепи і вимазувати щити кров'ю впереміш з мізками?

Не краще виглядають у романі й «прекрасні і шляхетні дами», що й собі раз по разу виявляли бажання, щоб кому-небудь відсікли голову, а не менш шляхетні лицарі час од часу січуть голови і самим дамам. О часи, о звичаї! Блудять усі з ким попало і ні Артур, ні самий його «шляхетний» лицар Ланселот, ні ті ж численні дами, не є тут винятками. До того ж до кінця твору стає цілком ясно, що якщо автор і писав свою сагу з джерел про короля Артура, то свій твір він однозначно присвятив Ланселоту і саме це ім'я мало звучати в заголовку. Хоча спочатку оповіді цікавою персоною була ще постать Мерліна, який виконував роль чорного кардинала. Його мета незрозуміла, але на тлі всіх подій і безлічі численних королів (теж питання де їх стільки на відносно невелику Англію, що вже впору кожному Хутору мати свого короля?), складається враження, що незважаючи на його просте рам'я, саме він був справжнім володарем тих земель, але він дуже швидко канув із розповіді під якийсь камінь і більше не з'являвся.

На цьому тлі всі сучасні екранізації виглядають набагато пристойніше і цікавіше сучасникові, хоча навряд чи правдивіші, але однозначно романтичніші.