Джон Віндем «День триффідів»

Це чудовий твір, який наче ковток чистої джерельної води, після тих багатьох фантастичних поробок, навіть іменитих авторів, які мені останнім часом доводилося мигцем читати в суєті сучасного життя. І, зізнатися, я не планував писати відгук, але витративши сьогодні годину свого обіду на побіжне ознайомлення з безліччю інших відгуків, захотілось узагальнити.

І так, як і в цьому романі, які ми, люди, все-таки різні. Одні стрибатимуть з вікна, інші мовчки спотикатимуться вздовж стін і тротуарів у пошуках розбитих вітрин і дико радітимуть, відхопивши наосліп банку фарби і не маючи ключа... Треті, опинившись на коні, одразу не погидують цим скористатися, зайнявшись безкарно розбоєм і віддавшись пороку, плюючи на почуття сліпих (у тому числі й дівчат); інші впряжуться і мовчки просто намагатимуться вижити, а хтось замислиться над тим, як усе поправити й докласти максимум зусиль, щоб зберегти те, що залишилося, і спробувати повернути роду людському колишню могутність. Так і в багатьох відгуках роман безапеляційно виступає то шедевром, то безнадійно застарілою річчю, в якій не розуміють, що знайшли; одні знаходять роман атмосферним і лякаюче реальним, інші - вузьким і нереально відірваним від реальності 🙂; в одних відгуках він динамічний і захопливий, у інших - нудний і сповнений довгих описів та діалогів; дехто знаходить роман страшним і жорстоким, іншим бракує "реальної" жорстокості й насилля і т.д. і т.п.

Загалом, більш різнопланових відгуків на один твір і в такій кількості рідко коли бачив. Зате трохи замислившись, я починаю гостріше усвідомлювати, наскільки мені з деякими людьми може бути не по дорозі, вже й не знаю, яке тут більше підходить пояснення: вік, виховання, продукт бездумної сучасної цивілізації чи розпещеність та переповненість сучасною мильною жуйкою навпіл із кров'ю й сексом, не знаю.

Мої враження: дуже атмосферно, від першої особи - пробудження та поступове занурення у світ жаху й хаосу, що настали. Атмосферніше від першої особи не вийде: від початку людина не знає, що сталося, поступово, у міру усвідомлення ступеня катастрофи, змінюються відчуття головного героя. Так, у реальності, боюся, і, на жаль, усе було б іще страшніше і жахливіше, але я не люблю таке чтиво, мені достатньо того, що описав Віндем. Адже мета автора була не в нагнітанні жаху, а в певному соціальному експерименті: що було б, якби... За що йому і спасибі, і що вигідно його відрізняє від більш сучасних жуйок серіалів і саг, написаних без особливого сенсу заради яскравої картинки. Віндем же намагається показати, що не тупа сила і наявність гвинтівки відрізняє людину, він ніби запитує, а який шлях обрали б ви? І нехай комусь не сподобається, але я погоджуюся з автором, що шлях об'єднання заради збереження максимуму залишків цивілізації, зі спробою не просто вижити, але наростити м'язи й відновити людський рід, до того ж не у феодальному, а в цивілізованому вигляді - є єдино правильним. Тут, якщо хочете, у тему буде навіть згадати таке далеке й забуте відчуття Обов'язку. Головне не переборщити з диктатурою, інакше вийде ні чим не відмінна колонія від солдафонів. Цікава проблема оптимального нарощування чисельності колонії. Логічно запропонований автором варіант оптимальний, ця ж проблема - збереження роду, може виникати у фантастиці, коли мимовільна колонія на чужій планеті не може повернутися додому тощо. Ось тільки відродження гаремів навіть у конфігурації зрячий мужик утримує дюжину сліпих дівчат, які інакше б загинули (хоч і використовуються як інкубатор), з погляду людської моралі є дуже спірним. Хоча, де вона там мораль у тій реальності та ступені реалістичності, за яку ратують деякі відгуки?, а так хоч мета (відновлення людства) блага.

Отож, роман добротний, хороший, але не шедевр, і не тому, що застарів, а тому, що автор у деяких, при чому досить основоположних, випадках не хотів відволікатися від головної лінії. Так, залишилася незрозумілою природа осліплення, яку, поряд із деяким розумом ходячих рослин, так і хочеться об'єднати в один логічний ланцюжок вторгнення (тут уже людству точно були б гайки, без питань). Самі трифіди, у світлі останніх можливостей генетики та високої ймовірності бездумних/безумних і безвідповідальних експериментів і розробок, не так дивують, і мають не менш реальний вигляд, ніж зомбі, вампіри і т.п., але й не більш реальний 🙂. Власне шорсткості такого плану і не дали мені витягнути оцінку до максимуму. Підсумок: трохи до шедевра не дотягує.

І дуже великий жаль з приводу відсутності адекватних продовжень. До того ж світ настільки добре реалізовано, що можна писати і приквел, і сиквел - які підступи призвели до подібної катастрофи, і цілий серіал про боротьбу людства за місце під сонцем у світі, що змінився...

А ще, коли писався цей відгук на початку 2014 року, у світлі тодішніх подій в Україні, уявив собі картину, якби у віндемівський, щойно осліплий світ випустити наших озвірілих, але зрячих силовиків, яка доля на такий світ чекала б... Це був би тотальний армагеддон без тіні людяності, ода звірству і насильству. До речі, фактично так за ті дії ніхто і не відповів. Одне звірство породжує інше, тепер маємо нове...