Річард Метісон «Я - легенда»

На книгу вийшов теж через перегляд фільму і маю сказати, що мені і фільм і книга сподобалися приблизно однаково. Просто вони досить різні, і для мене це той рідкісний випадок, коли вони один-одному практично не заважають, і можна спочатку читати книгу або дивитися фільм, не боячись зіпсувати враження від іншого, тому що фактично це не екранізація, а фільм за мотивами та у всесвіті книги. Хоча все ж певний ефект у цьому ключі він на мене таки справив: хоча я й оцінив би його на бал нижче за книгу, на 7/10, але після його перегляду, я очікував від книги набагато більшого і, незважаючи на несподіваний для мене кінець, все одно був в цілому у легкому розчаруванні.

Що ж до власне книги, то хоч вона безумовно цікава, вища середнього і т.д., але не шедевр, далеко не шедевр. У цьому плані мені набагато більше сподобався чимось схожий «День триффідів» Віндема. Тут справа як завжди в деталях, їх опрацюванні та в головному героєві. По-перше ГГ, хоч я його розумію, психологія, його метання, причини вчинків і шлях до усвідомлення себе легендою та страхом вампірів виписані добре та реалістично, але сам герой не мій. Він не відштовхує, але й не захоплює, у житті подібні персонажі не викликають у мене негативного ставлення, засудження чи чогось подібного, але й приваблювати не приваблюють. Якось так і тут, а в Тріффідах ГГ приваблював. Це звичайно суто суб'єктивно, але що вдієш, оцінка твору ж теж суб'єктивна. На це ставлення, швидше за все, вплинуло його безпросвітне та постійне пияцтво. Я хоч можу спробувати зрозуміти його душевний стан і вибачити цим його поведінку, можу припустити, що на його місці сам би, можливо, не раз напився, але, мабуть, не до такого ступеню. Потім мені складно зрозуміти його посилений свербіж до вампірш, що спокушали його сороміцькою демонстрацією свого тіла. Мене це теж відштовхує, тим більше на тлі вселенської самотності та нещодавньої втрати дружини та дочки. Відчувається — не будь герой впевнений, що його роздеруть вампіри, він би не проти спокуситися, невже й за живої дружини повертаючись пізно додому з роботи і зустрівши на розі путану, яка б безсоромно задерла перед ним спідницю, — він відчував би подібні хвилювання? А тут і того гірше — чи то зомбі, чи то вампіри... Ну й таке інше.

Тепер до деталей. Увага - трохи спойлерів. Деталі при пильному розгляді теж залишають бажати кращого, причому далеко не по дрібниці, а так би мовити масштабно. 1. на планеті декілька мільярдів жителів, у Лос-Анджелесі — кілька мільйонів, невже не логічно припустити, що герой не може бути одним таким унікумом на всю планету? Тоді він не мав би замкнутися у своїх укріпленнях і безцільно бухати, а мав би шукати собі подібних, аж до того, щоб спробувати забратися дуже далеко — латинська Америка, Куба, Європа нарешті. Але навіть сама боязка думка подібного штибу не відвідала нашого далеко не дурного героя. Але ж він мав би хапатися за соломинку і зберігати останню надію на зустріч подібного роду.

2. Адже він не дурний, місцями цілеспрямований і наполегливий, про це свідчить уже те, що не маючи профільної освіти, зміг самостійно розібратися в причинах проблеми з бібліотечних книг. І це якраз мене не дивує, зрозуміти причину чи здогадуватися про неї, по суті не так уже й складно. Дивує інше, ну хіба не наївно припускати на місці автора, що його герой першим допетрав до цього? Адже епідемія у авторському світі не пройшла миттєво та раптово і в усьому світі були сотні й тисячі профільних та більш досвідчених колективів із найсучаснішим обладнанням. Очевидно висновки героя мали бути відомі вже давно і в тому числі герою і ще до того, як навала набула таких катастрофічних наслідків — з газет та інших ЗМІ. І хіба на місці героя не наївно думати, що якщо вони не знайшли противакцину, то це вдасться зробити самоукові озброєному лише примітивним мікроскопом? Фільм у цьому плані вийшов набагато логічнішим.

3. Роберт знищує не тільки мертвих зомбі, а й живих людей уражених бактерією. Він лише наприкінці книги починає здогадуватися, що можливо саме за ними надія на переродження та відродження людства. Тут все якось описано каламутно, чому є живі і мертві і як герой у них орієнтується. Автор лише згадує, що живі також штурмували будинок. А потім припускає, що ці «штурмовики» могли бути щось на зразок божевільних серед вампірів. Тоді насторожує кількість таких безумців. А якщо інші, «розсудливі», і навчилися контролювати вірус, продовжували почувати себе людьми, тоді навіщо це перетворення на легенду? Чому не спробувати пояснити ГГ його помилку і не об'єднати зусилля в пошуку вирішення проблеми? Адже у них виходять спільні цілі. І якби Роберту це хтось би пояснив, хіба він не прийняв би в такому вигляді свою дружину, сподіваючись знайти спосіб її вилікувати? А решту хіба не прийняв би з радістю, з ким можна перекинутися простим людським словом, хіба це не краще ніж хворий пес?

Але автору треба було все підвести до гарної та примітної назви «Я — легенда!», легендарний вбивця вампірів, страшна легенда саме серед вампірів. Ну і так далі, що не дозволяє мені вважати цей твір шедевром. І трохи шкода, тому що твір хороший, цікавий, «культовий», не звалюється в бездарну попсову сагу про вампірів, і має спочатку всі задатки стати ще одним шедевром. Та трохи не дотягнув, а шкода. У цьому плані якби було взяти найкраще з книги та фільму...

Але що порадувало, що вампіри тут не тупі монстри з ширвжитку, спраглі крові заради крові, вони взагалі вампіри з натяжкою, з тим же успіхом їх можна сприймати як зомбі, прокажених і т.п. Загалом це не породження середньовічної пітьми, а цілком собі сучасні жертви мікроба.