Едгар Аллан По «Лігейя»

Ото автора носило, ну що ж, я тепер теж дозволю собі трохи поміркувати, так би мовити, спробувавши осідлати його хвилю, але злізу з містики в грубий, так би мовити, матеріалізм, розберемо неупереджено 😐.

Якщо не читати саме оповідання, а лише відгуки до нього (більшість), можна дійти висновку, що а) оповідання романтичне бо про любов і б) смерть любові не перешкода, і кохана повинна воскреснути. І в першій частині автор дійсно розповідає про свої піднесені почуття до Лігейї, причому мені ці описи здалися подібними, як у кількох оповіданнях, де По описує свої естетичні сподівання щодо архітектурних та садово-паркових вишукувань Едемського рукотворного саду на Землі. Все поетично-описово і трохи монотонно-скучновато.

Але якщо вдуматися — щодо обох пунктів виникають сумніви. Чи так герой любив свою Лігейю, якщо тільки овдовівши, відразу ж узяв собі нову молодуху, причому не з любові, а тупо купивши за гроші і зіпсувавши/вкоротивши життя і їй, Ровені? Якщо розвивати опіумну тему, то може й перша його дружина пішла з життя не від хорошого життя. Адже ми чули цю історію лише з вуст, як її бачить головгерой, а як ми знаємо з боку реальність може виглядати свіжим поглядом зовсім інакше 🤔. А може лиш коли нашого героя потягнуло на більш молоду дружину і він звів зі світу першу, одружившись з другою, і так би мовити порівнявши, наш герой лише тоді зрозумів, як виявляється сильно він любив першу?

Тепер щодо другого пункту, а саме відродження однієї в тілі іншої. Тут все теж далеко не так однозначно, як хтось собі прочитав/накрутив. Адже треба пам'ятати, що ми читаємо опіумні бачення індивідуума, що щільно присів на травку, а опіумне наркоманське марення може породити ще й не такі ефекти. Наприклад підливши дружині в келих отрути, потім уже на слідстві можна вдавати з себе ягня і говорити, мовляв я бачив як краплі отрути падали в келих, але то був не я, а звідки і що капало я і уявити боюсь 🙃.

А якщо серйозно, то читав я у автора і цікавіші оповідання 🙂.