Іван Єфремов «Туманність Андромеди»

Порядком притомившись від фентезійної саги Сапковського та інших сучасних і не дуже поробок, захотілося почитати чогось серйозного розумного та захопливого, потягнуло до зірок:). Вибір упав на ТА, сама назва вже надихає, тим більше — один із стовпів радянської фантастики (це, до речі, насторожувало), який свого часу до мене не потрапив (а може й добре, що не потрапив...).

В оцінці цього твору можна розглянути 2 рівновеликі його складові: художня та ідеологічна.

З художньої точки зору не знайшов у романі нічого вражаючого та неординарного, що можна було б відзначити у позитивному ключі. Однобокі схожі одне на одного описи, чи то люди, чи природа, а чи космос. Автор намагається вразити читача гігантизмом і масштабом описуваного, перевершувальними ступенями всього, що описує. Діалоги пласкі, неживі, нудні; роздуми героїв довгі та просторові, найчастіше абстраговані від проблем сучасної людини, грубо нав'язуються автором своєму читачеві у спробі ідеологічного навіювання людині сучасності, а не майбутнього. Сюжетна лінія теж цілком і повністю принесена в жертву, щоб звільнити місце під складову ідеологічну — гадаю складно буде сперечатися, що такий літературний "прийом" найчастіше в літературному плані книгу не прикрашає, так і тут. Єдиний сплеск сюжету — космічна експедиція і висадка на темну планету, займає ледве третину книги і саме він згаданий у багатьох відгуках як такий, що викликав інтерес і що виправдовує високий бал книзі. Кумедно, але частина у відгуках чесно зізнається, що інші глави просто пропускалися чи читалися впоперек:). Перераховані художні характеристики призвели до того, що читати було важко і нудно (ну, за винятком багаторазово згадуваного "світоча" і "прориву" в радянській фантастиці — епізоду з висадкою у темної зірки, який, як відомо, і на безриб'ї рак — риба, а з сучасних позицій — теж виглядає вже бліденько і з обірваними сюжетними можливостями - корабель чужих так і залишився таїти свої таємниці). І як це можна було читати у молодших класах, як зізнаються деякі, — я щиро співчуваю. Казок у СРСР явно не вистачало: я пам'ятаю, як мені в руки потрапляли казка про Смарагдове місто або про Мохову бороду з компанією, і як все інше блідло в порівнянні...

Але треба віддати автору належне: з технічної погляду автор підготувався ґрунтовно, і хоч передбачити еру ЕОМ він не міг, але описані ним технічні нюанси в основному виглядають досі сучасно і не викликають поблажливих усмішок. Отже заклики врахувати рік написання і не судити суворо, я прийняти не можу. Тим більше маючи перед собою приклади успішних авторів «епохи загнившого капіталізму», того ж Хайнлайна або навіть Уелса, який творив ще на 50 років раніше☝️, і, даруйте, не можу не зробити висновок, що тут (іншого поки що у Єфремова не читав) автору до них далеко, саме з художньої точки зору.

Багато у своїх відгуках пишуть: «а ну і що, що утопія, що комунізм, все одно автор описав гідне майбутнє, як його не назви, а воно світле, і мовляв, до нього треба прагнути і хочу жити в такому майбутньому!». Така думка, чесно, викликає у мене щире здивування і щоб не вступати в пряму суперечку, просто наведу кілька цитат із майбутнього автора:

- «Но кто же остановит работу ради лишних лет жизни?» (до речі приблизно половини) — щиро запитує автор, і дійсно, хто? — де знайти такого ідіота:)), адже робота вічна, а життя потім можна і ще одне дістати;

- «Все работники уехали в глубь острова на уничтожение клещей, обнаруженных на лесных грызунах» — дана цитата добре ілюструє масштаб проблем, вирішуваних у вік перемоги комунізму; я просто бачу, як люди, які витратили більше 20 років на освіту, вчені, астронавти, медики майбутнього, які змінили безліч професій у своєму багатогранному та насиченому житті, люди що спрямували свої погляди до зірок, озброївшись бластерами, лазерами, обвішавшись електромагнітними мінами та інфрачервоними пастками, на сучасній потужній техніці вирушають у глиб НЕ незайманого лісу винищувати клопів!? Тут чомусь згадується Лем, з його штучним супутником з біфштексу та поварешкою для помішування в атомному котлі...

-«Одна из *величайших* задач человечества — это победа над слепым материнским инстинктом...». — ось, ось вона полізла давня москальська "культура" - відібрати дітей у матерів, зробити із них зомбаків і погнати не проти кліщів, а сусідів вбивати?.

Щодо власне комунізму, то незважаючи на кілька спільних рис (наприклад на невиправданий ні чим гігантизм чи радісне жертвування собою заради якихось незрозумілих ідей, і обов'язково за першим покликом) та кілька разів згадуване це слово, думаю, що це не епоха комунізму, що переміг. Автор чесно в одному зі своїх інтерв'ю зізнається, що начитався похмурих пророцтв західної літератури і захотів створити свій варіант майбутнього, тільки світлий і добрий, де у всесвіті багато розуму, весь розум лише гуманоїдний і з розвитком стає лише піднесеним та мирним. Навіть якщо авторові на догоду тодішній кон'юнктурі і захотілося назвати це комунізмом, то я все одно не зможу з ним погодитись, у нього вийшла теж утопія, але інша. А ера комунізму, що переміг, дуже переконливо зображена Орвелом у його романі «1984», кому цікаво — нехай ознайомиться.

Тим не менш, отриманий результат (наша відповідь Чемберлену автора, а саме створити картину прекрасного і світлого майбутнього), мене теж таки лякає і відштовхує. Незважаючи на ніби добрі наміри, що за ідею автора не візьми, якщо не сама ідея, то її результат, в основному, як би це м'якше сказати.. загалом сподіваюся ніколи не наступлять. Наприклад:

- Декларується єднання з природою, натомість автор впадає в комуністичний гігантизм і прагне винищити добру частину видів флори та фауни, в окремій комісії вирішуючи, які з них вважати шкідливими, а які корисними. Замість єднання - кидається у боротьбу з природою і не задовольняючись класичним уже розворотом річок назад — зміщує вісь планети, топить льодовикові шапки, рухає кліматичні зони, опоясує планету гігантською мережею дороги.

- У корінь руйнується інститут сім'ї, із влаштуванням всепланетного дитбудинку і незрозуміло чого ще. Декларується рівність статей, але кожна жінка має виконати обов'язок (перед ким?) та народити не менше двох дітей. Цікаво, а мужик зобов'язаний теж у цьому двічі взяти участь, чи одні можуть бути батьками-героями (заплідниками?), а інші просто отримують задоволення без надії на потомство? Як тоді регулюються моральні підвалини? Сім'я зневажена, релігія відкинута, що тримає людей майбутнього в рамках? (я маю на увазі, щоб не вийшов всепланетарний бордель замість всепланетарного комунізму?.

- У тексті постійно прозирає захоплення автора жіночою красою (тут я його не засуджую?), автор прагне жінок майбутнього дещо роздягнути: короткі сукні, груди ледве прикриті... тощо. При цьому чоловіки ходять і міркують про зірки, філософію і тому подібна лабуда, роками чекають поки їх відзначать і зволять. У багаторічній зірковій експедиції шість років командир стійко протистоїть молодій астронавігаторці, що буквально вішається йому на шию, і провокує його в тому числі і на фізичний контакт. Він стійко навіть не протистоїть цьому, а чекає поки повернеться і отримає благословення від Євди Наль, яка залишилася на Землі, яка й сама той увесь час крутить шури-мури і ніяк не дочекається отримати аналогічне благословення вже від нього. При цьому всі їхні стосунки зводяться лише до численних стискань її рук у своїх руках і прикладання їх до своєї щоки, ну або вона в черговий раз випадково потреться носом об його щоку. Маячня якась. Це манекени, а не люди.

- Задекларовано рівноправність, ніхто нікуди не поспішає, всі їздять спільною дорогою, але наші герої неодноразово, якщо їм заманеться, ламають цей уклад, стають рівнішими за інших і дістаються не в загальному вагоні, а на порядок швидше за інших, залучаючи потрібні зв'язки.

- Музика, в непогамовній пристрасті автора зведення всього в переважні степені, обзаводиться кольором. Щось типу синій ля-мі-нор фа.

- З чим можна погодитися, так це з ідеєю побороти пристрасть людства до користолюбства, зруйнувати владу матеріального на користь духовного. Але й тут виходять люди якісь маріонетки, роботи. У них немає нічого, немає житла, немає сім'ї, з цілей лише прагнення до зірок. Навіщо? Заради чого? Основне щастя — у роботі заради роботи, чим складніша робота, тим вона популярніша. Замість того, щоб мати вузьких, але потужних у своїй галузі фахівців, людство даремно витрачає час та кошти на їх багаторазове та багатоцільове переучування. А кожен індивід багаторазово та кардинально змінює професію. Тут мені замість Лема приходять на думку вже Стругацькі з їхнім гротескним «Градом приреченим», тільки вони там зміну професій не намагалися піднести як благо:). А може і Любов автору варто було кинути на цей же вівтар (туди де особисте, сім'я, материнство тощо), адже якщо в майбутньому автора, все населення планети радісно погоджується відмовитися від і так, бачу, мізерних задоволень на рік, заради того, щоб на кілька років раніше відправити чергову зіркову експедицію, але вже на 80 років, без надії повернутися, то відмова від витрат на кохання та економія, або вироблення на цій основі енергії в масштабах усієї планети, дозволила б, напевно, ще й не такі експедиції запускати !!!?.

У результаті я не хочу такого майбутнього, і мені шкода цих людей – героїв книги – вони зомбі! А автор, ще не побудувавши свій комунізм на окремо взятій планеті, вже прагне і мріє в майбутньому рознести його по всьому всесвіту.

І остання риса, більш літературна. Усі герої рівні з іншими людьми планети, але саме вони чомусь виявляються наділені особливим впливом, ними захоплюються діти у школах, вони досягають чудових щодо інших досягнень тощо. Багато років командир експедиції є чинним членом однієї з вищих планетарних рад, і вся рада чекає, поки він повернеться, щоб з ним порадитися. У мене одне питання, а що в цей час роблять решта задекларованих рівнозначних у всіх іпостасях мільярдів населення планети — людей майбутнього? Щось у процесі читання їх було зовсім непомітно.

Нарешті остання сторінка перевернута і я звертаюсь до себе у пошуках післясмаку: відчувається бажання почитати щось із схожої епохи для противаги, наприклад Стругацьких, а у вухах за аналогією з кольоровою музикою звучить чомусь Асмолов і особливо нав'язливо з Трофімова «Там, там, там, Господь всем подарит конфету.., и поведет в свой коммунизм...». А чого варті ці рагульні, відсталі, односкладові імена майбутнього? Позбавлені зв'язки з минулим, позбавлені поетики та індивідуальності. Автору варто було взяти собі псевдонім типу Ван Фрем.