Станіслав Лем «Едем»

Роман залишає по собі двоїсте враження. Хоча загалом добротний, з багатоплановою інтригою, філософським підгрунтям, не затягнутий, але фактично на кожний плюс можна знайти рівнозначний мінус. І ці плюси та мінуси йдуть настільки впереміш, що навіть виділити їх окремими блоками, щоб по порядку перерахувати, складно, втрачається цілісний контекст - вони йдуть саме парами. Оцінку ж я виставив за загальним враженням від книги — читати було все ж таки цікаво, ось якраз на 8 десь і цікаво, хоча вдумавшись, об'єктивно оцінку не завадило б і понизити. Сам автор критикує цей свій роман, за те, наскільки задумане відрізняється від реалізації, що получилось.

Тут я з ним згоден: задум чудовий, але підсумковий текст задум трохи не здоганяє. Задумкою, атмосферою повертаєшся у найкращі твори епохи побудови так і не побудованого, чимось нагадує твори Стругацьких: благо прогресорство чи можна дров наламати, врятуємо цивілізацію чи в чужий монастир зі своїм статутом не лізь? Але опрацювання ідей вийшло поверхневе, у Стругацьких було глибше і реалістичніше. Тут на межі зрозумів-недорозумів, та й як зрозуміти за неповних кілька днів те, що поставало тисячоліттями?

Блукання героїв незрозумілими, а тому лякаючими закутками цивілізації дуплексів у мене викликало стійкі асоціації вже не з ідеями Стругацьких, а з мотивами Хребтів божевілля Лавкрафта. Імпонувала нетрадиційно безлика подача героїв, такий собі сухий стиль щоденників експедиції, з простим переліком подій та загальних від них вражень. При цьому люди виглядали живими, їхні діалоги звичайними, без пихатості, без непотрібного розжовування технічних деталей для читача. Можливо останнє робило текст трохи менш зрозумілим, але враження - більш буденними та життєвими. Це був плюс, але мінус — Усі дії команди, багато їхніх рішень призводили до враження, що це не зоряна експедиція, а якась гра в пісочниці. Починаючи від причини катастрофи — зачепилися за атмосферний хвіст планети. Ну не знаю, може й можливо таке (сумніваюсь), ну та гаразд, ну зачепилися, ну мало змінити траєкторію польоту, ну могли обгоріти, втратити якісь навісні вузли, але все одно мали або розбитися об хвіст, або проскочити його і потім здійснити вимушену посадку, але не впасти.

Перераховані пошкодження і врита носом у землю ракета, сприяли до очікування довгої робінзонади, а команда мала якщо вже не частково загинути, то отримати хоча б струс мізків, ну чи хоча б носа подряпати, ну хоч хтось для підняття реалістичності. Але натомість ми бачимо, що вся техніка перебита, а через півгодини після катастрофи команда п'є каву з термосів (???); ракету технічно загадковим для мене способом за кілька днів піднімають у робоче положення. При цьому паралельно з ремонтом вся команда засмагає на сонечку і здійснює заміські прогулянки то пішки, то в чомусь типу відкритого хамера, але обов'язково по ночах(?). Дуплекси в рази, я так розумію, масивніші за людей, але їхній збожеволілий натовп астронавтам, що потрапили до нього, навіть пальців не віддавив, тоді як аналогічна тиснява серед людей часто закінчується більш трагічним результатом. Описи пустелі, флори і фауни планети при більш пристрасному розгляді — однобокі й не переконливі, як і абсолютна відсутність до них інтересу з боку землян.

Реалістичність опису інопланетної цивілізації у мене питань не викликає, ні завод, ні дивності поведінки — на те вона і чужа, щоб бути не зрозумілою, але автор навіщось і тут залишає відверті хвости типу людської фігури на знятій кінострічці міста дуплексів або зниклої з ракети землі. Навіщо було дуплексу, чи він розумний, чи божевільний її тягти? Пояснення автора, типу він поїсти хотів, не витримує жодної критики — він що, у ракеті поїсти не міг, треба було на вулицю тягти?

Тепер філософія. Наші доблесні астронавти, ледве приземлившись, усвідомлюючи, що зовсім не розуміються на культурі аборигенів, вирішують питання, чи варто прямо у цю ж хвилину навертати місцевих у свій соціальний устрій чи треба ще по-розбиратися? Нагадує ще одного стовпа тієї країни — Єфремова, котрий ще не побудувавши свій комунізм у своїй власній окремій країні, у своїх творах мріяв його нести по всьому всесвіту. При цьому самі наші герої без особливих докорів сумління вбивають, як першого дуплекса, що заповз до них, так і другого, зустрінутого ними на природі.

Усі, я б сказав, натяки на філософію закладено у заключній частині роману. Причому розмова з дуплексом по суті мало що прояснює та залишає після себе відчуття «біосоціозамикання екземпліфікація самокерованої прокрустики». Але автор був заручник тієї, спільної з нами, системи в якій він жив і, треба розуміти, всі його натяки на тиранію, опис таборів і кунцкамер стосувалися саме цієї тиранії і цієї системи. Тут доречно буде згадати і «невідомих батьків» Стругацьких, писаних з тієї ж системи та самоцензуру з іноязом Орвела. Крім того, Льом висуває застереження про наслідки біологічних експериментів, доступних у такій стадній системі.

Кінцівка теж у загальному руслі + на -.

А так: «Ця планета прекрасна. Але за теорією ймовірності існують ще більш прекрасні...», треба розуміти як і романи в автора. А чому, до речі, Лем нарік планету Едемом, адже на ній таки немає ні раю ні пекла?