Марк Твен «Пригоди Гекльберрі Фінна»

Звісно, залишається лише дивуватися майстерності пера автора, який зумів у доступній і захопливій формі порушити й так натхненно описати багато аж ніяк не дитячих соціальних проблем сучасного автору суспільства. Та що гріха таїти - багато питань, на жаль, залишаються актуальними досі. Це й страшна сцена батька, що спився й у нападі білої гарячки ганявся з ножем за сином, про якого згадав лише коли з'явилася надія зістригти з нього грошей собі на зеленого змія. А чого варта історія кровної ворожнечі двох начебто і не поганих сімей? А публічне вбивство знахабнілого п'яного, посеред білого дня, і реакція оточуючих на цю страту, а цинізм двох шахраїв, які намірилися розбагатіти на чужому похороні?

Ще хочеться відмітити проблему расизму та ставлення до чорношкірих, яка ненав'язливою ниткою пронизана крізь усю розповідь. Половину роману Гек мучиться докорами сумління, що допомагає рабу-втікачу, поривається написати господині Джима, де знаходиться її "власність", просить у Бога прощення за цей гріх, дивується, як Том, такий зразковий і законослухняний, погодився допомогти організувати втечу Джиму, а не здав його одразу разом із Геком і т.п. Батько Фіна - бомж і пияк - зустрівши на тротуарі вільного інтелігентного негра, обурений до глибини душі, що негр йшов із ним, з БІЛОЮ ЛЮДИНОЮ, одним тротуаром, а не відступив геть, у багнюку! Навіть наприкінці оповіді бешкетники відкуповуються від нерозумного негра (за всі муки, що йому завдали) доволі мізерною сумою, порівняно навіть із відсотками, які отримують на свої гроші. А те, що Джим мріяв звільнити/викупити свою дружину і дитину, вже й не згадується - хлопчики врятувалися, пригода скінчилася, хепі-енд - розповідь не про Джима. Сам Джим показаний до межі дурним, темним і добродушним, за рівнем свого інтелекту часто безглуздішим за малолітніх хлопчаків. А чого варта тільки одна розповідь Гека про катастрофу пароплава? - Зірвало котла, пар, вогонь, крик. - Але сподіваюся люди не постраждали? - Ні, тільки одного негра вбило...