Етель Войнич «Овід»

Як пишуть інші читачі: «не зміг залишитися байдужим», а я зміг! 😏 Ні, спочатку читати було цікаво, але потім, коли здійснилася ця дивна метаморфоза тихого принадного юнака в запеклого революціонера, у мене почалися непонятки, а кінцівка викликала неприйняття, змусивши заново переосмислити всю розповідь. І тепер я бачу талановиту авторку, яка гарною, приємною мовою, на догоду тодішній кон'юнктурі або в силу власних переконань, здійснює маніпуляцію, що погано пахне. Тобто маніпулятор вона і пропагандист, ну не дарма ж її в совковому союзі так любили та перевидавали.

Молодий Артур навчається у духовній семінарії, має певні сімейні проблеми (а у кого їх немає?) та постійно бігає до свого духовника Монтанеллі. Вони навіть мандрують разом. Монтанеллі явно виділяє юнака серед інших учнів і ставиться до нього швидше по батьківськи, ніж якось інакше. І це вже для мене виглядало якось неправильно, але ось ми дізнаємося, що

Тут для мене, як читача, все стає на свої місця: і спільні прогулянки, і нелюбов до Артура решти сім'ї. Хоча постають питання до Монтанеллі як до духовної особи. Взагалі-то мене такі повороти щодо.. назвемо загальним словом «попів» не дивують, дивує швидше, коли інші віруючі настільки підносять таких людей, що не можуть навіть припустити чогось подібного: як же - це ж людина на служінні Богу, а це звичайні люди зі своїми прогріхами. У цьому місці автор зміг би розвинути відмінну тему, як, наприклад, духовна особа, досить не низького рангу, здійснивши свій проступок, може потім сповідувати і ганити проступки інших людей? Чи вони нишком сповідуються один одному і все гаразд? Ні, я, звичайно, розумію, що релігія кожному дає можливість розкаятися і отримати прощення, напевно в цьому і є глибокий сенс сповіді, але якщо ти сам сповідуєш інших людей, а вони шанують тебе і цілують (лобзають) перстень на твоїй руці, було б не погано перед цим теж вийти перед народом і теж розкаятися і сповідатися: так мовляв і так, сам не без гріха, каюсь.

Ось цю моральну проблему могла б дуже глибоко обіграти письменниця. Але натомість її герой з юнацьким максималізмом вирішує кинути все і поплисти в Америку. Хоча, запитується, ну з чого б тут? Швидше велику психологічну травму міг завдати священик, який порушив таємницю сповіді, кохана дівчина, що допустила можливість зради, обридла сім'я, що стала чужою або сама в'язниця. Хоча сім'я ось, навпаки, у світлі фактів, що відкрилися, починає викликати більшу повагу. А нашого ж героя найбільше клинить єдина рідна людина, що залишилася, і яка відноситься до нашого героя по хорошому тепло. Ось якось дивно виглядає реакція ГГ, притягнуто за вуха.

Ну гаразд, юнацький максималізм і таке інше, поплив то поплив — сам же потім визнав, що дурним був. А раз визнав і вижив, то звідки така ненависть до духовенства? Здавалося б, людина в таких умовах мала б все ґрунтовно переосмислити, а виживши, якщо не покаятися, то хоча б стати трохи філософом. Але ні — їдка жовч і затаєна злість — це амплуа героя, що повернувся, переродженого в Овода. Маніпуляція в тому, що мені такий персонаж антипатичний і він шкідливий для суспільства - ох і крові він має попити, а за автором я мушу йому співчувати як скривдженому. Він повернувся мстити, а на кого він має ображатись як не на самого себе?

Далі, в другій частині, розлючений в особі Монтанеллі на всю церкву Овод, пристає до протестного руху Італії проти протекторату Австрії, при цьому не будучи італійцем. Але ж не гніт Австрії його насамперед цікавить, а особиста ворожість до релігії! І він, прикриваючись революцією, плете свої підступи проти папства. Я йому не співчуваю і не співпереживаю, для мене він отруює весь революційний рух, навіть якщо він благий. Більше того, місцева інтелігенція боролася за розширення своїх прав та за пом'якшення цензури, боролася віршиками, виступами та критикою. Тобто нормальна така політична боротьба співмірна сучасній, Овода туди запросили писати пасквілі і то насилу терпіли. А він їх підписав, на контрабанду зброї (до речі, звідки у нього його хвалені зв'язки, коли місцеві їх не мають, а він взагалі з Америки нещодавно приплив?) і збройне повстання незрозуміло проти чого. Тут знову маніпуляція, чому ніхто йому не заперечив, а всі беззастережно втягнулися в аферу зі зброєю, адже до того це були не їхні методи?

А ось цей пафос: я знаю, що загину, але я мушу їхати приймати зброю, бо більше нема кому? Навіщо? Ти сьогодні загинеш, завтра не буде кому боротися, яка користь від такої тупої загибелі? І т.д. і т.п.

Але крутіше за все кінцівка, там і пафос, і тупість, і мелодраматизм, що плескає через край. Там порушується питання на кшталт «а доведи, як ти мене любиш — стрибни під потяг з урвища». Люблю я таку постановку питання. Або син, або релігія, автор навіть проблиску не бачить, щоб це сумістити. І я вважаю, що Монтанеллі зробив єдино правильний вибір, хоч як важко він йому дався. І це не єдиний такий епізод у літературі з розпалюванням подібних пристрастей. Он взяти навіть у Гоголя в Тарасі Бульбі: «Я тебе породив, я тебе й уб'ю!» Тільки там це виглядало не в приклад природніше і тому страшніше. А тут добре упакована пропагандистська агітка: в якій би країні ти не був, діставай зброю і роби революцію!, за що, до речі, не важливо — проскакує побіжно, головне, щоб ще й релігію кинути туди ж, у топку.