Говард Лавкрафт «Справа Чарльза Декстера Ворда»

Ось, перечитав відгуки, благо їх не так багато, і таке в мене склалося враження, що майже всі читали зовсім не ту «Справу Чарльза Декстера Варда», що дісталася на прочитання мені. Про всяк випадок згадаю, читав у перекладі — В. Кулагіної-Ярцевої. Тому що просто не можу знайти в цих відгуках тези, яка б відповідала моїм враженням. У мене кожній із тез відповідає її антитеза: захоплююче — нудно, тримає в напрузі — передбачувано, страшно — просто наганяє сон. Тут навіть комп'ютерні ігри в приклад наводили, та в порівнянні з комп'ютерною гарною страшилкою - тут просто дитяча історія про темну-темну хатинку в темному-темному лісі - стареньку пенумбру спробуйте вночі пограти одні в кімнаті (ну може зараз є і що краще, просто навів перше, що спало на думку/згадалося на асоціацію з атмосферою жаху і страху...).

Якщо систематизувати мої враження, то це просто вкрай нудний, надзвичайно затягнутий роман із абсолютно передбачуваним сюжетом, який уже починає відчуватися буквально у першій чверті оповіді. Ти вже давно просік, у що все це в результаті має вилитися, а автор ще десятки сторінок продовжує скрупульозно перебирати вигадані листи, милуватися подробицями архітектури і описувати тисячі зниклих і безвинно вбитих. Так і хочеться просто перевернути цей десяток зайвих сторінок, які ніяк не впливають на сюжет. А ці перерахування зниклих негрів, матросів, викопаних і викрадених викликали в мене аж ніяк не страх, а огиду, пробуджували гостре бажання якнайшвидше дочитати, щоб усе це нарешті закінчилося, а Карвена вже назовсім увігнали в могилу. Як я подужав цей текст, я сам собі дивуюся, напевно хотів з повним правом поставити оцінку 🙂. Тут пишуть, що роман дуже короткий, хоч і є найдовшим твором Лавкрафта, але мені він здався просто неймовірно довгим і затягнутим, тож навіть ця начебто об'єктивна характеристика викликає в мене антитезу.

За сюжетом. Подібно до «У горах божевілля», коли двоє на смерть переляканих людей за пару годин розшифрували стародавні фрески, яким мільйон років, і дізналися всю історію планети, раси, географії і все, що їх тільки могло цікавити, тут

спочатку молодий Вард за декількома листами та архітектурою занурюється в окультизм настільки, що може повертати до життя предків. Сюжет вівся від третьої особи. Потім сюжет ламає і несподівано оповідь починає вестися вже від імені сімейного лікаря, який, типу йому більше робити не було чого й інших пацієнтів не було, теж слідами Варда осягає ту ж науку, щоб могти увігнати цього предка назад.

Тільки Вард витратив на все це багато і найкращих років своєї юності, а лікар його слідами впорався максимум за кілька місяців (типу от що значить досвід?😮). Крім того, що точку розповіді переламало, я якось пропустив, де лікар отримав таку впевненість до застосування свого заклинання наприкінці, звідки він дізнався, що точно воно мало зробити. Чому його не міг застосувати ще один персонаж, якого вони викликали, чому той персонаж грав на їхньому боці, хто він взагалі такий і куди власне подівся? (Карвен же не дівався?)

Думаю, все ж, якби автор так не затягував і обмежився рамками оповідання, твір кратно виграв би, можливо, і я тоді оцінив би його в рази вище. А так виходить, що якщо цей твір хвалять, як можливо найкраще у творчості автора, то закину но я його творчість поки що куди подалі, принаймні на якийсь час.

PS: І висновок я можу з усього цього теж зробити не «зайве копання в старовині може мати згубні наслідки», а - батькам потрібно уважніше стежити в чому копається їхня дитина і вчасно її осмикувати поки вона знову не влізла в якесь г. Оскільки приструни вони свого сина вчасно — і все було б добре, але автор не мав би про що написати🙂.