Валентин Чемерис «Приречені на щастя»

Людство вирушає у свою першу подорож до зірок. І, звичайно ж, це буде система найближчої зірки — Альфа Центавра. Сім років польоту, довго чи швидко, але таки добігли кінця і мандрівники відкривають землеподібну планету, яку називають Леонією. Починаються дослідження, висадки, човник сновигає туди-сюди, але трапляється катастрофа з невідомої причини. Материнський корабель гине, а на планеті залишаються двоє астронавтів, «хоч як не дивно», але це чоловік і жінка, і звати їх — звичайно Адам і Єва. Ось така нехитра закрутка сюжету про сучасних робінзонів а ля фантастик. Далі виявляється, що знайомі вони були ще задовго до експедиції, більше того — таємно мали одне до одного певні почуття.

Читання було не нудним, хоча на таку кількість подій скоротити текст на третину — явно пішло б книзі тільки на користь. А після товстої саги Мелорі про короля Артура, яку я читав перед цим, то навіть напевно цікавим, хоч і не дотягує до визнаної класики жанру, але й краще за багато інших подібних творів. Проте я легко і натхненно можу перерахувати багато мінусів, із плюсами буде по-складніше. Атмосфера першої ж планети першої подорожі землян у невідомі далі звичайно підходить для дихання, там є океани, гори, ідеальний клімат (герої абсолютно за весь місцевий рік не ризикують ні замерзнути ні засмажитись), немає і бур; лише вулканічна активність. Я все розумію, так треба для сюжету, але чому ми маємо земні рослини та тварини? Чайки, мідії, ведмеді, хлібне дерево і т.д...

З самого початку багато питань викликають характери і поведінка персонажів, що вижили, хоча професії їм автор підібрав ювелірно, він — геолог, який вміє дати толк мінералам, вона — лікар, психолог. Адам відразу після катастрофи залишається веселим та безтурботним. Ну він звичайно, типу намагається заради дами, щоб її підтримати і все таке, але не треба і перегравати. Адже у вас щойно загинули товариші з якими ви летіли сім років, це ж має щось значити, герой перед дамою повинен бути мужній і стійкий, але можна було трішки і погорювати.

Єва - та ще штучка. Автор весь твір носиться з нею як з кришталевою вазою і намагається переконати свого читача, що саме так і треба ставитися до жінки, зносити всі її примхи і вгамовувати кожну забаганку. Але хвилиночку, ми ж на чужій, мало б бути ворожій планеті, хіба виживання не стає обопільною задачею? Хіба для жінки не знайдеться жодної корисної функції в такому тандемі, окрім як засмагати, доки її Адам добуває шкіри і плавить мідь? І навіть приготувати поїсти ні-ні, сучасна жінка ні в няньки, ні в куховарки не наймалась? Гаразд би просто засмагала і їла приготовлене Адамом, але так робити нерви своєму печерному мужику, це ще треба вміти. Це рідко якийсь мужик на Землі те витримає, але не наш Адам — це його щастя і його принцеса, заради неї він на все.

Але ж вона за текстом психолог, а поводиться як малолітня неврастенічка! Як вона сім років то долетіла, що її з корабля не викинули...

Ну і кінцівка