Валерій Шевчук «Дім на горі»

Ніколи до цього письменників-«шістдесятників» не читав (або не усвідомлював їх такими). От і стало цікаво ознайомитись для себе, зіткнувшись із творчістю В.Шевчука, як одним із характерних авторів цього пласта. «Дім на горі» подається як одна з вершин у творчості даного письменника, характеризується як містико-психологічний роман, а сам автор називає його романом-баладою. Усвідомивши, що в мене прогалина не лише з літературою шістдесятників, а й у містико-психологічному жанрі, до того ж заінтригував сам термін «роман-балада» — дуже захотілося дізнатися ближче, що то таке. Знайдені оцінки (хоч їх і було небагато) обіцяли надію, а єдиний відгук вселяв інтригу. Так було ухвалено рішення на читання цього твору.

Ото вже, що балада, то балада. У автора тут справді самобутня, ні на кого не схожа мова, кожна билинка, зітхання вітру, промінчик сонця не обходиться його увагою. Спочатку було цікаво поринати у цей потік світовідчуттів автора. А вже як він любить небо... і траву... і... Так що цей стиль мені швидко набрид і далі все було тягарем. За час, який я мучив цей текст, я зміг би легко прочитати 2-3 твори подібного чи більшого обсягу.

Іншою особливістю є рваний сюжет, тягучість дії, події начебто відбуваються, але між ними така балада... Сюжет стрибає і за часом і за героями, то справді покалічений війною герой повертається до своєї малої батьківщини, займає посаду директора школи, потім юність його героїні, потім його вже немає, але його прийомний син повертається в цей зачарований Дім на горі, тим самим йдучи в розріз традиції будинку, що склалася, і вже його дочка посміюється над маминими оповіданнями, а до неї самої починає навідуватися все той же франт, що обертається на птаха. Як кілька частин перед тим він навідувався до її матері Галі. Потім є дуже красиво описаний швець (взуттяр), який так натхненно підганяв витончені туфельки до дамських ніжок, тим самим просто окриляючи їх. У ньому відчувалося щось авторське, бо автор Шевчук сам був із сім'ї шевчуків, взуттьовиків. Але я вже просто почав втрачати основну нитку сюжету, тут треба було або записувати, або читати ще більш уважно, або починати спочатку, тому що в мене залишилися лише припущення, хто тут хто. Якоїсь філософії, сатири, ідеї, банальної критики життя/влади, авторської позиції чи хоча б туги за рідним краєм, своїм народом — нічого цього немає.

А ще є старий козопас Шевчук, який раз у раз виринав з розділу в розділ і писав свої зошити, які є суть — друга частина роману — цикл містико-кудись-то-там новел. Про нього я можу лиш сказати - як йому пощастило з дружиною, рівно як рідко яка дружина витримає такого чоловіка. Людину просто час від часу дико так плющило, що він впадав у дитинство, ганяючись за тими ж билинками. Одного разу він посеред робочого дня ні з того ні з сього кинув працювати і звільнився, дорогою додому купив пару кіз і з того часу став козопасом. Але коли його знову плющило, кози стояли в хліві голодні, а дружина, крім основної роботи, ще бігала їм травичку рвати і в хліву годувати... Пощастило, напевно, що в них дітей не було, бо бідові були б... До речі їх сім'я в якійсь спорідненості із сім'єю з Дому на горі. Але й їхній дім теж на горі був, але не на тій, при цьому вони один до одного пішки могли ходити і все містечко перед собою бачити, як цю всю конфігурацію уявити на місцевості - не втямлю, я ці гори плутав, але автору до цього діла мало.

А з тими зошитами, які козопас писав, так носились, думав: ну там напевно весь сенс заритий, з другої частини все розкриється: і що за гори, і що за закляття, і що за джигун у лакованих туфлях без порошинки, і що йому за справа до жінок у будинку на цій горі. — Не тут то було! Абсолютно ніякого зв'язку в оповіданнях із основним сюжетом! Вони то між собою ледь пов'язані і то не всі.

Тож сказати, що я розчарований – це майже нічого не сказати. Перед цим знайомився з іншим українським автором Винниченком. Там була і ідея, і життя, щось рідне відчувалося. Тут же я повністю втратив всякий інтерес до автора і ніякого бажання відкрити іншу якусь його книгу в мене не залишилося. Хоча ось, читав дітям його казку «Панна квітів» — так просто чарівність, а не казка, ото вже, й не чекав...