Марина та Сергій Дяченки «Vita nostra»

"Спочатку було Слово..." - Видно саме цією фразою надихались автори, коли творили свій роман. Правда всі ми знаємо, яке у фрази продовження, але автори в цілому рухаючись десь у цьому напрямку, далі не говорять і роблять вигляд, що не знають. При цьому хто чи що тепер наприкінці твору Самохіна - головна героїня твору, чи той же Фарит Кожевніков (про нього ми знаємо, що "Фарите, ну неможливо ж жити в світі, де є ВИ. — Неможливо жити в світі, де НЕМАЄ МЕНЕ") - ми так і не дізнаємось. Яка концепція світобудови, яка роль цих сутностей, для чого існує / відколи існує інститут? Яка мотивація викладачів? В чому сенс перетворення людей на те, що із ними відбувається? - Але книга не про це, вона про сам процес, чим би він не був. Тому не бачу тут жодної філософії. Є ще одна відома фраза: "Мовчання - золото". І тут це в буквальному значенні - несказані слова вивергаються золотими монетами. Та от, як скористатися цим золотом, це платіжний засіб чого, у чому їх значення, кому вони потрібні? - Знову відповіді нема. Тож закрутка цікава, захоплює і інтригує - що там далі. А далі.. п о р о ж н ь о. Тож цей твір - той рідкісний випадок, коли по прочитанні я не просто вагався як його оцінити, а буквально не знав яку оцінку поставити: від шедевра до чергової маячні.

Ще пишуть, що щоб там не було, а книга про дорослішання, типу символізує перехід з юності до дорослості. У мене цей перехід тривав більше десятка років і я не впевнений, що він завершився. Просто раніше я думав про себе як про ще молодого, все життя попереду, тепер розумію, що вже молодим не буду, а життя перевалило за половину і зменшується. Тож чи стала героїня дорослою? Хіба відірватися від маминого нагляду і почати ломати дров означає дорослішання?

В книзі знайомий побут і антураж двотисячних років, щойно з'явився мобільний телефон і він в дивовижу. Може тому це було цікаво, цікаво згадати себе студентом. Але чому всі смалять і пиячать, чому викладачам до того нема діла, невже то ніяк не впливає на навчальний процес, тим паче такий дивний і небезпечний, як для самих студентів так і для їх родин? Це не сподобалось. Студенти всі разом виглядають не гарно, як на мене - гірше ніж вони є насправді, а героїня на їх фоні все одно виглядає не краще. До того ж, хоч я і кращої думки про студентів, ніж автори тут зобразили, але я легко допускаю думку, що далеко не всіх із них можна пройняти погрозою життю і здоров'ю скажімо їх бабці чи навіть ненародженого братика чи вітчима... Також не сподобалась любовна лінія, чи лінії. У ній нема піднесеності, духовності, вона теж якась брудна, як брудні кімнати у їхній общазі.

Наприкінці ще є сентенція про страх, типу "А хто не боїться — той спокійний, як удав, і любити не може". Там довше, ціла ода страху як рушію. Героїня наприкінці не хоче боятися, але то не змінює саму оду, і я теж вважаю її хибною - софізмом. Хтось каже, що любить недосказані кінцівки, бо можна собі домислити, як там все далі склалося. Але тут така кінцівка, що я її домислити просто не здатен, хоча знаю, що автори дописали ще два романи продовження.

Це перше моє знайомство з Дяченками, але я навіть вагаюся з оцінкою їхнього твору. З одного боку, читаючи, я отримував певне задоволення. З іншого - я так і не зрозумів, до чого то все було. Спочатку було цікаво швидше дізнатися до чого все йдеться, яка мета... Далі це безконечне навчання, як героїні було страшно, але вона пересилювала себе і читала текст, робила вправи, слухала тишу чи розглядала картинки. І знову, і знову те саме. Можна було скоротити, бо було вже не так цікаво, трохи нудно і розчаровувало.. бо наприкінці більше питань ніж відповідей і після певної кількості цих навчальних вправ, я це ясно усвідомив, що далі це не зміниться і "вау"-ефекту не буде...

PS: Ще трохи про переклади. Довелось спочатку читати один фрагмент потім перейти на інший. Обидва ніби не погані - важко перекласти погано з російської на українську 😉, але той варіант де викладач був Кравець, а не Портнов, а героїня Саша, а не Сашка - мені видався милозвучнішим.

За кілька днів по прочитанню я осягнув із чим я не міг змиритися і що виперало і заважало: Мова - це Засіб, а тим більше окремі її частини і слова, вони не можуть бути дійовими особами із власною волею. Тож перетворившись на Слово навіть із приставкою "гіпермегатексту" людина не набуває суб'єктності, а втрачає її. Тож це все дурня.