О. Генрі «Бродвейські роззяви»

Іноді шахраям доводиться чимало хитрувати, щоб виманити гроші у простого обивателя. А іноді, як тут, простак сам добровільно віддає свої гроші, навіть якщо його не просили. З цього читач легко зробить висновок – не можна бути таким довірливим. А все ж шкода, що ми живемо в такому дивному світі, де людина-людині, ну нехай, може, і не ворог, але точно, що не друг, і не можна нікому довіряти, доки не доведено протилежне. З іншого боку, навіть шахраї з цієї розповіді, не змогли просто так відібрати гроші у простачка сигарного торговця. Для цього — щоб їхнє сумління дозволило його обібрати — знадобилося виконання двох умов. По-перше, на згадку жертві потрібно, щось залишити — не знаю, чи то щоб наука краще зайшла, чи то щоб не так прикро було ?, чи то знущання, чи то страховка на випадок судового переслідування.

По-друге, наші герої повинні були спочатку переконатися, що жертва свої потом і кров'ю зароблені протягом п'ятнадцяти років грошики все одно так чи інакше просадить: їхній новий друг від них не приховував, що приїхав покутити. Тобто його ошукають або вони, або хтось інший, то чому першими не підібрати те, що саме падає в руки? Отака філософія, з таких позицій їм навіть складно заперечити. Тим більше, що в іншому оповіданні («Стрижені вівці») заповзятливі та нечисті на руку ділки, повернули жертвам їхні вклади з наваром, переконавшись, що це звичайні трудівники, пенсіонери, довірливі дівчата тощо, відгукнулися на їхню обіцянку високих баришів і віддали останню заначку. Тож певна «шляхетність» у їхніх вчинках таки є. В наш час, здебільшого, і такого немає.