Оскар Уайльд «Lord Arthur Savile's Crime»

Неробством вищого англійського суспільства, його суєтністю і жагою до пошуку все нових розваг, нагадало Портрет Доріана Грея. Я так бачу, це характерно для автора — писати вищий світ, не заморочуючись на проблеми черні. Може комусь їсти нічого, у когось пияцтво в сім'ї, хтось місяцями метушиться без роботи і з глузду сходить від того, що потрібно годувати сім'ю, хтось хоче від життя для щастя малу дещицю того, чим не вміють користатися герої автора - й тут, й у тому ж Доріані Греї. Але проблеми черні автора нітрохи не хвилюють (я не лише про це оповідання), йому миліші заморочки «вищого світу»: що сьогодні вдягнути і в який клуб піти обідати, і як ще більш безцільно вбити свій час. У цьому Уайльд разюче (як на мене) відрізняється від класиків вітчизняних (в широкому сенсі). Наші класики, будучи навіть з вищого суспільства регулярно не забували опускати погляд долу, а багато хто навіть не проминув побачити в собі не що інше, як п'явок, що катаються як сир в маслі за рахунок інших людей. Цим вони мені й миліші.

Парадоксальністю та нетривіальністю висновків, деякою перевернутістю очікуваного сюжету, нагадало Кентервільського привида. Складно чекати від людини при здоровому глузді (а автор наполягає на цьому) зробити подібні висновки з таких передумов. Але, мабуть, гуморок все ж таки чорний, оскільки ідилічна картина

знайти і вбити людину, не важливо кого, аби виконати безглузде пророцтво, нагадане герою хіромантом, і потім радісно і вдоволено піти і одружитися з коханою дівчиною, так би мовити все заради того, щоб жити довго і щасливо (і продовжувати називати себе лордом (!))...

у мене викликає дещо гнітюче враження... А якщо тут і в Доріані, це у автора сарказм, пародія і така вишукана критика на сучасний йому світ англійської аристократії, то якісь вони в нього вийшли настільки реалістичні, що мені важко їх відрізнити від реальності та запідозрити в цьому автора.