Джонатан Свіфт «Мандри Гуллівера»

У моєму дитинстві ця книга оминула мене стороною, не потрапивши до моїх рук, тож захоплених спогадів дитинства у мене немає. З іншого боку я все ж сприймав її саме як дитячу, тож спробувавши її тепер почитати дитині, був дещо ...мм ... збентежений, м'яко кажучи. Все ж таки це більше серйозна праця автора в такій казково-фантастичній формі спрямована на критику, до того ж доволі жорстку, сучасної йому Англії, громадського ладу та людських недоліків загалом. І якщо це не дитяча інтерпретація, то дитині вона не зрозуміла і абсолютно не призначена.

Якщо розглядати книгу з таких позицій, зважати на те, наскільки вона справді випередила час, враховувати, що це один із найбільш ранніх творів, що торував дорогу послідовникам у світ фантастики, дивуватися, що за стільки часу книга й надалі лишається актуальною і продовжує цікавити читача, то, звісно, книга варта всіляких похвал і високої оцінки. Якщо поглянути на неї поглядом сучасного читача, то теж можна знайти для себе багато цікавого і пізнавального. Наприклад вдумавшись, а що саме автора не влаштовує в його країні, що саме він так критикує, а потім поглянути на свою країну та провести паралелі, то знаходиш зайве підтвердження, що люди (до речі, як і наголошував автор, особливо в останній частині) за природою своєю однакові та однаково піддаються вадам. Тільки автор критикував це ще 300 років тому, а ми це спостерігаємо у себе зараз. (Маленький приклад, та частина, де Свіфт описує наукові прожекти, у мене викликала асоціації з аналогічною критикою Стругацьких у їхніх Понеділку та Казці про трійку) От тільки питання, чи пережила Європа ці проблеми, чи навчилася їх краще приховувати? А то смутно починаєш прикидати вік на скільки ж років ми можемо від них відставати...

Але, на жаль, якщо відкинути перераховані заслуги автора і подивитися відсторонено свіжим поглядом, то поставити найвищий бал твору складно, все-таки стиль і манера автора, та й сюжет досить неоднозначні. І якщо критику судів, влади, обману, пристрасті до наживи, зради і багато чого ще я поділяю, то захоплення Гулівера кіньми та його спроба відмовитися від своєї людської суті аж до відмови від дружини і дітей мені не сподобалась, ідея шлюбів з огляду на породу, заміщення дітей, ідея піти на бенкет і весело вибачатися за запізнення, спричинене тим, що вранці поховала чоловіка, та багато інших - теж не викликали в мене позитиву. Але ж це звички коней, які автор пропагує як приклад і протиставляє критиці людини в попередніх частинах.

Тепер щодо стилю і стилістичних прийомів, які теж аж ніяк не на дітей розраховані. Далі буде трохи спойлера. Дещо веселить опис проблем героя з фізіологічними потребами в країні ліліпутів, яка для Гулівера дуже маленька і густо заселена, а проблемам відводиться досить багато місця. На цьому автор не зупиняється, а розвиває тему загасивши пожежу в королівському палаці, просто сходивши по малій потребі. Остання дія чомусь справила неоднозначне враження на королеву, цією дією дивом врятовану з вогняної пастки, та й саме врятоване крило замку після цього чомусь пустувало... У країні велетнів автор описує, що дівчата й жінки Гулівера за людину не вважали, анітрохи не соромилися й уже самі при ньому ходили голими, по нужді тощо, а одна фройліна то любила із ним забавлятися, саджаючи його собі на сосок, як на стільчик. Звідки у автора подібні фантазії і в чому їхній сатирично-філософський підтекст я не зрозумів 🙂. На цьому, я думаю, прикладів вистачить, а решту ви зможете почитати самі 🙂.

І ще, співчуваю його дружині і дітям: не було татка 3 роки, всі його радісно зустріли, він побув 2-3 тижні або місяці і знову уплив і так по колу, і кожного разу радісно зустріли, а з останньої поїздки Гулівер дружині з ним за один стіл дозволив сідати теж лише через кілька місяців і то з далекого краю. Я б сказав Синдбад-мореплавець, але той із кожної поїздки хоч із наваром повертався, а цей тільки витрачався, а потім порожнім або навіть у борг повертався 😏.