Говард Лавкрафт «У горах божевілля»

Другий прочитаний мною твір у Лавкрафта. Першим було оповідання «Барва з позамежжя світу», що починало збірник і конкретно мені сподобалось. Від першого в збірці я перейшов одразу до останнього, тому що саме через відсилання у ньому на Едгара По взявся до читання Лавкрафта. Так що очікування були самі райдужні, тим більше, що твір має досить високий рейтинг, багато позитивних відгуків, де навіть називається шедевром, який займає своє місце у світовій літературі, до того ж має якесь відношення до Ктулху, про якого я поки більше чув, ніж розбираюсь, що то таке. І початком я розчарований не був. Він був інтригуючим у дусі «The Thing»: науково-дослідна експедиція у вічній антарктичній мерзлоті відкопує це «Дещо».

Та далі починається ціла низка питань, які суттєво псують враження. Починаючи вже з того, як це стосується Пригод Піма, крім кількох згадок про нього? — більше ніякого зв'язку, крім крику «таке-лі», немає. Багаторазова згадка картин Реріха з тієї ж опери, тому що при постійних про них згадках мимоволі очікуєш, що його теж якось повинні прив'язати до сюжету — він же повинен був напевно їх бачити, раз малював, чи як? Та й сама назва і твору і гір — Хребти Божевілля — чому оповідач із самого початку історії їх так кличе? Адже спочатку у них була успішна експедицію з гідними результатами, але тільки знайшли гори, одразу нарекли їх божевільними. Напевно, спочатку їм мали дати якусь іншу назву і лиш потім можна було згадати те «божевілля», яке вони нібито в собі таїли.

А в чому власне божевілля, у чому той нестримний страх і жах, який добру половину твору намагається навіяти автор? Ну знайшли стародавнє місто і одразу воно у них викликало позамежний жах, судячи з епітетів — мало ледве літак не впустити. По-моєму спочатку знахідка мала пробудити інтерес, потяг до відкриттів, це ж знахідка, що перевертає всю людську історію! Одне значення такого відкриття вже нівелює всі скелети, які там можуть зберігатися. Дослідження єгипетських пірамід теж було пов'язане з реальним ризиком викликати до життя давній мор і дехто навіть хворів і вмирав, але, попри це, потяг до відкриттів гнав туди все нових і нових дослідників, розкрадачів і юрми туристів. А тут знахідка такого колосального масштабу — руїни цивілізації більш давньої, ніж динозаври, цивілізації інопланетної, що має безпосереднє відношення до появи людини на планеті, але не здумайте туди ходити і нічого досліджувати, бо там так страшно...

А що страшно то? Частина експедиції загинула внаслідок екстремально сильного урагану та якихось диких звірів (спершу ж напевно мали припустити звірів, хай навіть невідомих науці, ні?). Так, це страшно і скорботно, сумуємо, але невже це перший такий жахливий випадок на планеті чи хоча б в історії підкорення Антарктиди? Чи побачили руїни, які оцінили в мільйони років і злякалися, безглуздо. Навіщо було так лякати. Думаю, якби автор стільки разів не повторював слова страх, жах і божевілля — роман би тільки виграв; хай би герої тужили через трагедію з товаришами, нехай захопилися дослідженням руїн, і лише потім їх опанував би жах, і то тимчасово, через перегони з монстром — це було б набагато реалістичніше та цікавіше.

Ну і останній цвях — безліч недоладностей і нестикувань, в яких просто не віриш, на межі абсурду. Самі літаючі барильця напрочуд міцної конструкції і шкіри, здатні пережити в якомусь анабіозі мільйони років або переміщатися на своїх крилах навіть у космосі, не те що швидко бігати на своїх мацаках, крім того вони майстерно вирізають з каменю барельєфи, погано пахнуть і мають крім легень ще зябра, щоб жити не лише над водою, а й під нею, - гідні поповнити мою колекцію найдивовижніших вигаданих фантастами істот. До них там у мене було лише 2 екземпляри: літаючі вулики на коліщатках - колісники Саймака і ходяча харчова база - куставр того ж автора. Тепер туди ж заношу лавкрафтові страшно-жахливі крилаті барильця із зябрами, що літають у космосі, = Старців.

Міста старців мільйони років тому покривали всю планету на суші і під водою, їхня монументальна архітектура в даному прикладі змогла простояти мільйони років і навіть барельєфи на стінах встояли, але більше ніде не залишилося жодного слідочка. Наші герої легко читають їх дивом уцілілі барельєфи і просто хаотично переміщаючись циклопічними руїнами протягом лише декількох годин встигають розкрити і систематизувати всю їхню історію заодно з історією планети, розібратися в географії і картографуванні і легко виявити відразу кілька ходів до місця виходу колись могутньої цивілізації. Чому ж старці під землю полізли, чому не полетіли на іншу планету, як колись прилетіли на Землю? А чи був якийсь розвиток їхньої цивілізації з моменту їх появи на землі? і т.д. і.т.п.

Руїни міста старців, яким мільйони років, викликають неймовірний страх, їхній запах вселяє жах; творіння старців - шогготи вселяють вже позамежний жах (причому їх поки що навіть ні стріляти ні труїти не пробували, а може вони від сонця дохнуть?), а десь там далі видніється тінь іншої гори, і в цій тіні причаївся ще більш пекельний морок і архіможливий жах. Я в шоці, невже там ще давніші руїни???

Скажу так, чекав більшого і залишився розчарованим.