Філіп К. Дік «Затьмарення»

Автор вирішив препарувати проблему наркоманії зсередини, будучи сам «в темі», додавши до цього трохи фантастики типу костюму-бовтунки і невідомого поки що препарату «С». Хоча й цю «фантастику» спокійно можна списати на наркоманське спотворення сприйняття реальності, яких у романі й так - із головою.

З іншого боку, ця тема, наркоманська, не викликає в мене жодного відголоску чи інтересу. Я їм не співчуваю і не співпереживаю, єдине, що вони можуть у мене викликати це жалість, жалість як людська істота може опуститися до такого стану. Автор здається сам пише, що наркоманія це не хвороба, а рішення почати приймати якісь препарати — схоже на рішення кинутися під автомобіль.

Тому ніякої філософії, дилеми, душевних метань, нічого піднесено-людського я тут не побачив. Просто наркоманське марення, хоч і не тупе, а по Діковськи хитромудре, викладене брудним сленгом (хіба у наркоманів може бути інший?). Дістати дозу, перепихнутись, забруднити випорожненнями штани — все це не входить до сфери моїх інтересів. У того ж Кінга сцени як наркоман коле собі дозу під яєчком, щоб не спалили на митниці — виглядають ще більш огидно, але, як показує статистика, наркоманів менше не стає, видно цих «повчальних» книг вони не читають. А навіщо тоді читати їх мені? Щоправда, кінцівка додала трохи детектива, ну там боротьба спецслужб проти цього зла, і так, визнаю, певна атмосферність наркоманської безвиході таки присутня, авторові це вдалося. Тому, завдяки кінцівці, 1-2 бали я таки додав, хоча першу третину книги довелося боротися зі стійким бажанням закинути це чтиво куди подалі, і тільки ім'я автора втримало мене від цього кроку.

І звідки, запитується, з мого боку має взятися до наркоманів якесь співчуття чи участь? Адже ці люди, більшість, робили цей крок усвідомлено, всі були в курсі, що це залежність, що це отрута, якою ти добровільно, за власні гроші будеш травити свій організм, ти сам себе вбиваєш, відбираєш десятки років власного життя, заради примарного тимчасового «кайфу»... Я тут звичайно, і слава Богу, не фахівець, і можу не точно визначати багато нюансів цього стану, але й навіщо мені в цьому розбиратися? Досить усвідомлювати, що це зло і уникати цього явища! А не користуватися принципом: «живу один раз — треба все спробувати». Мені ближчий принцип: «Людина - має звучати гордо!» Ось кожен знає, що пальці в розетку пхати не можна, чи напис «не влазь — уб'є», але дехто все одно влазить — то хто їм лікар?

І тут я не говорю про людей, яким деякі препарати показані медициною або дітей, які вже народилися із залежністю, це все винятки, що не впливають на правило. Навіть якщо взяти з книги приклад дівчинки, якій підсипали наркоту у вино, то навіщо ця дівчинка потрапила до такої компанії, як до неї, неповнолітньої, потрапило до рук вино? І звичайно, має бути нормальна сім'я, батьки, здоровий соціум; у Китаї, наприклад, на розповсюджувачів чекає смертна кара. Але автора останні аспекти й не цікавлять, він більше зосередився на описах важких наркоманських буднів...