Жюль Верн «Le Sphinx des glaces»

Давно я не читав старого доброго Верна 🙂, років 15, а то й 20, аж ностальгія якась спочатку прокинулася. Але ближче до середини і далі потихеньку пройшла... Стиль, звичайно, Верновський: меридіани, паралелі, острови, відкрито тоді-то, мандрівник такий-то і так далі, це я вже якось очікував, тим більше, що в цьому творі якось навіть і не особливо напружувало (призвичаївся?). Але незграбні багатоповторувані, не реальні діалоги... може тут і перекладач потоптався, але здається мені, що це авторське. Я маю на увазі, наприклад, багаторазове, банальне обговорення книжки По головгероя з капітаном — ніхто нічого нового один одному не говорить, порожня розмова, що повторюється багато разів, інші не життєві постановки діалогів... А вже шукати і описувати нестиковки та логічні проколи сюжету — навіть ліньки — вся розповідь суцільна нестиковка.

Читати взявся як продовження пригод Піма (Едгара По). Спочатку Верн дуже навіть майстерно стикує сюжет, так що навіть починаєш йому вірити, автор намагається згладити неймовірні елементи попереднього твору і вести свій в суто реалістичному руслі. Але наприкінці у нього ця вся стиковка вийшла настільки непереконливою, що фактично перекреслила всю розповідь, що велася Пімом. Виходить Пім у своїх щоденниках просто брехав, причому у Верна у його творі є матрос-канібал — живий свідок, який анітрохи не заперечує розповідь Піма, а просто безглуздо відмовчується, бо ж мовчун із докорами совісті. До того ж портрет цього матроса абсолютно не відповідає тому, що вивів у себе Едгар По. Взагалі мотивування вчинків у цьому творі напрочуд не реальні і не органічні, хіба крім капітана Лена Гайа, який вирішив вирушити рятувати свого брата — капітана з повісті По. Та й то, це важке рішення осяяло нашого героя аж через 11 років від подій у По — тож і тут питання з приводу адекватності. Та й сам капітан напрочуд сентиментальний, раз у раз норовить пустити сльозу або навіть розплакатися — абсолютно не відповідає тому образу морського вовка, яким начебто намагався виписати його Верн. Дірк Петерс — у По жорсткий, рішучий моряк, готовий багато на що задля того щоб вижити без огляду на товаришів по екіпажу, у Верна — 11 років прожив ідеєю про порятунок не більш ніж одного зі своїх численних попутників у різних плаваннях — Піма. Ну і т.д. і т.п., так що нічого видатного чи надзвичайного, але я особливо нічого і не чекав, просто цікаво було почитати, як можна було роз'яснити те, що наприкінці своєї повісті накрутив По. Підсумок - ніяк, при чому Верновські айсберги, що перевертаються разом з кораблем, магнітні скелі чи подорожі через південний полюс на благенькому човні виглядають аж ніяк не більш реалістично.