Станіслав Лем «Ананке»

Твір насамперед справив враження на мене своїм описом Марса. Як на мене — найреалістичніший опис із усіх читаних мною на даний момент. Марс — нудна піщана безжиттєва пустеля — на мою думку це найбільш відповідає сучасній дійсності, на відміну від численних фантазій інших авторів. Сама повість теж добротна і рівномірна, майже чудова, але ось до вищих оцінок чогось їй постійно трохи і невловимо не вистачало і так, на жаль, весь твір.

Іншим сильним моментом були роздуми про вік, які яскраво виглядають щодо космопілота, але легко можуть бути перенесені і на більшість інших професій та занять. А ось роздуми про канали Марса, їхню причетність до катастрофи, знайдену бібліотеку, приклад творчості По та інші деякі сюжети, якийсь час інтригують, піднімають напруження, але нічим особливим не закінчуються і дещо не виправдали моїх очікувань. Описи створення та відлагодження комп'ютерів, з одного боку, не зовсім відірвані від реальності, але мене теж не вразили і викликали більше запитань «навіщо?». Автор описує елементи нейронного програмування (навчання) у парі із звичайними програмами та алгоритмами плюс команда, що безвільно спостерігає за конфліктом між цими двома підходами, результатом якого стає катастрофа. Крім того, сумнівна можливість комп'ютера "захлинутися надлишком даних" від своїх датчиків, і це не залежить від його "потужності". Алгоритм бере показання своїх датчиків нехай 10 разів на секунду і коригує свої параметри, більш потужний комп'ютер це робитиме скажімо 100 разів на секунду (якщо в такій точності взагалі є сенс) і ні той варіант ні інший його не захлине і не перевантажить, ця точність обробки буде просто достатня або не достатня стосовно даної конкретної ситуації і все, і ніяких сенсацій з впливом чиєїсь підсвідомості.

Що ж до жаху самої трагедії, що відбулася, то, на жаль, я його просто пропустив і не помітив, благо коментарі наштовхнули мене на думку про нього. Просто сучасний світ настільки кривавий, наскільки й байдужий до цього жаху, що його сприйняття вже атрофувалося. Я маю на увазі не лише імперіалістичні війни на початку 21 ст., які тривалий час намагалися не помічати, а й, наприклад, біженців-переселенців, що пливуть на якихось коритах з голодної Африки в ситу Європу, що гинуть тисячами щорічно, і якусь ісламську державу, що творить десятки терактів, винищує людей наліво і направ без розбору, і вже не один мирний боїнг збитий ракетою; один кацапський комік навіть «вдало» пожартував, що він і його 300 пасажирів впали і розбилися, бо були важчими за повітря, і багато чого ще.