Всеволод Нестайко «Тореадори з Васюківки»

Чудовий дитячо-підлітковий цикл.

Більше того, я б не звужував аудиторію лише до дитячої. Мені читати ці три повісті разом із своїми дітьми (у юності цей твір, на жаль, не потрапив мені до рук) було набагато цікавіше, ніж багато із читаного у іменитих письменників для більш відповідної вікової групи! Читання було добрим, захоплюючим і навіювало ностальгічно-сентиментальний настрій по дитинству, що давно минуло. Більше того, вражало, як все просто і людяно у світі не такого далекого нашого минулого, що відкривається на сторінках книги. Хати в селі не замикаються, друзі запросто потай від батьків шукають собі пригод по ночах (у тому числі в плавнях на річці), герої можуть повернутися додому пізно вночі і залишитися ночувати на вулиці на сіновалі нікого не попередивши і при цьому не викликають суттєвої стурбованості батьків. І соцслужби при цьому тут теж не кидаються і не переймаються про права дітей, а діти, складається таке враження, мають дитинство настільки щасливе, наскільки можливо. Їх дитинство повне спілкування з природою, багате на враження і не обтяжене прив'язкою до матеріальних атрибутів; вони щасливі і охоплені непогамовною фантазією, постійно перебувають у пошуку та реалізації все нових ідей, простір для застосування яких практично нічим не обмежений. Діти в одній із частин самостійно вирушають удвох до Києва, де теж у порядку речей самостійно шукають собі нових пригод. І такий стан речей абсолютно нормальний, сам по собі розуміється і всіма сприймається як звичайний і тривіальний. Так, не все тоді було так чудово, було багато інших проблем, але може люди були якісь добріші й людяніші. Я ще пам'ятаю у своєму дитинстві шматочок того часу, коли в селі у бабусі хати не замикалися, а нас, малоліток, могли посадити на трактор із чужою людиною та відправити у поле на збирання врожаю; я міг самостійно подорожувати у своєму місті не викликаючи загостреного занепокоєння батьків, що щось може зі мною статися через чуже гадство. Тепер же все давно якось зовсім інакше...

Три частини циклу розповідають про життя двох нерозлучних друзів Яви та Павлуші. Кожна повість це чергова тепла пора року з їхнього життя, починаючи з того періоду, коли вони стали п'ятикласниками. У першій частині вони буянять у себе у Васюківці, у другій — їдуть на канікули до тітки у Київ, а в заключній повісті знову в рідному селі, допомагають ліквідовувати наслідки повені та перевіряють на міцність дружбу в період, коли в житті з'являється інтерес не лише до хлоп'ячої дружби, але й до протилежної статі. Кожна повість по-своєму цікава, хоча мені найбільше сподобалася серединка. Але загалом цикл вийшов, особливо в порівнянні з нинішніми графоманами, цілісним та рівним, а по закінченню стає навіть шкода, що це вже кінець і продовження не буде, ми так і не дізнаємося, що станеться з героями наступного літа, які з них виростуть люди і як їхня дружба вплине на їхнє доросле життя... Так що кінцівка через це виходить навіть трохи сумна.

Цей цикл — це той рідкісний випадок, коли загалом твір, на мою скромну думку, заслуговує на більшу оцінку, ніж складові його частини, особливо в порівнянні з іншими циклами. І хоч він суто реалістичний, у ньому немає ніякої фантастики (ну хіба крім одного чудово описаного сну, який плавно вплітається в реальність), але враження від нього просто фантастичні, фантастичні — витаючою примарою давно минулого дитинства, яке вже ніколи не повернути... Проте дійсно ідеологічні нашарування ніякими правками виправити не вдасться - зникне шарм і частина пригод (тоді вони були реальністю, тепер нашарування); а пригоди Тома Соєра серйозніші, доросліші, зате пригоди у Васюківці більш гумористичні і позитивні, хоча, відверто, трохи слабші.