Анджей Сапковський «Меч призначення»

І так продовжуємо знайомитися із сагою. Особливої, стилістичної, чи ще якої-небудь, різниці порівняно з першою частиною, на відміну від багатьох читачів, не помітив. Тож друга частина виступає органічним продовженням першої, світ описаний, живе своїм життям, і герої першої частини продовжують жити в ньому, і мій відгук до першої частини загалом справедливий і до другої.

Відмінності. Автор відходить від казкової тематики, окрім кількох рідкісних натяків і одного товстого, сюжетоутворюючого хвоста - ідеї про право несподіванки, на якій, мабуть, зациклені всі відьмаки (Геральт упродовж усієї частини - ото вже точно). Відхід від казок сприймаю загалом позитивно - історії виглядають більш інтригуючими та самобутніми; Геральт, який протягом багатьох частин збірки рефлексує з приводу цієї самої «несподіванки», справляє дещо протилежне враження. Дійсно додалося трохи більше води і, напевно, стало ще менше почуттів, дилем, філософії, приводів про щось замислитися і думати. Та про що я кажу, цього і в першій частині практично не було, незважаючи на захоплені коментарі, які стверджують якийсь глибокий сенс, - немає там його.

Герой за оповіддю справді стає дещо слабшим, він мучиться якимись сумнівами, сохне за Йеніфер, а наприкінці додається ще рефлексія за матір'ю.

Любовна лінія не змінилася (краще б її взагалі не було), все примітивно й убого - як і раніше, все більше по дівках і по борделях, як і раніше, сохне за Йеніфер; у першому оповіданні цієї частини наш герой встиг, окрім усього, взяти участь у груповусі з драконом і двома зерриканками; потім розкрилася суть Йеніфер - кілька більш-менш постійних коханців і випадкові зв'язки на кшталт відьмака, коли перші набридають. Була, щоправда, одна непогана задумка з Оченькою, натяк на глибину, на якісь почуття, але закінчилася все так само банально вбого й грубо, у стилі автора, не можу описати до пуття - приведу цитатою:

- і хтось у цьому побачив глибину, почуття і сльозу пустив? (ну там ще трагізм кінцівки - не можу ж я всю кінцівку в спойлер пхати 😃) не розумію, він її не любить, вона за ним сохне, вони зробили це і все було прекрасно... Це і є істина кохання в розумінні автора? Блін, не знаходжу слів, настільки банально і грубо: 3/4 оповідання почуття, соплі, переживання... і вони потрахалися. Кінець. Хеппі енд, блін. І Лютик усе той самий, тупуватий дещо. Інтригує лінія Цирі і кінцівка дещо підтягує всю збірку.

Розчарувало, що Трісс Мерігольд убили. Автор її ще й у цикл не ввів, а вже вбив, описав тільки, що і її відьмак чимало полюбити встиг. А в грі вона мало не центрова персона, звідки творці гри ідеї черпали? Може в решті частин про це щось є...

Тож загалом читати цікаво, але вважаю, що загальне захоплення сильно завищене, мода так би мовити, так що продовжую читати далі і продовжую відчувати легке розчарування...