Анджей Сапковський «Відьмак»

І ось, сага завершилася. На початку я перебував у радісному передчутті, потім у розчаруванні, а прочитавши останню частину, зітхнув з полегшенням — нарешті. Можна сказати, що з висоти прочитаного, озираючись назад, я б з легкістю відмовився від читання циклу взагалі, ну хіба що перші оповідання можна було б почитати. Але не прочитай я її повністю, я б, звичайно, так і не дізнався, що можна було б і не читати, а так і перебував би в цьому радісному очікуванні. Зате тепер можу з чистою совістю всім, хто запитає, заявити — читав, але сенсу особливого в цьому читанні не знайшов, як хтось вже відмітив, це краще зарахувати все-таки до темного фентезі. І я згоден, оскільки світлого я тут нічого не побачив. Але як подивитися, багатьом читачам подобається. Напевно, у наш час загальної ненависті, терактів, воєн і безглуздих розстрілів та убивств, якраз такі твори й мають бути на піку. А будь люди світліші, був би і час світліший і попит був би на книжки світлі...

Звичайно в кількості 7-ми книг цикл не може бути однорідним. Перші 2 книги, з яких власне і виріс весь цикл є, безумовно, кращими, хоч і тут не без питань. Наступні 2 книги вже йдуть за інерцією, але що далі, то більше відчувається, що щось тут уже не те; потім 2 книги просто яскраво витягнуті до більшої комерційної вигоди і кінцівка десь на рівні книги 3-ї-4-ої, але після такого затягнутого читання, після всіх принад так нахвалюваної натуралістичності і самобутньої життєвості, оцінку хотілося ставити не вище, а навіть нижче. Крім цього, неоднорідність всіляко породжувалась ще й самим автором навмисне: то він цілу книгу присвячує епічному масштабу імперій, змовам і глобальній політиці, то всю книгу строката компанія долала одну не найбільшу річку; то оповідається від Геральта, то в болоті хатина, у хатині віконце, а у віконці вогник; то від лікаря, а то й взагалі від імені кота... Такий стиль хоч і терпимий, але мені здається, якби він був рівнішим, було б краще.

Усі хвалять якусь міфічну глибину, знаходять філософію — немає їх тут. Якщо здається, що я сильно не правий - почитайте, наприклад, Орвела і порівняйте (він, звичайно, не єдиний, просто як наочний приклад особливо яскраво це видно). Як немає особливого гумору, так, кілька жартів. Спочатку автор, треба визнати, досить талановито познущався над відомими казками, потім натхненний отриманим успіхом вирішив розвинути його до рівня солідного за обсягом циклу. Але сенсу, глибини, ідеї, якихось загальнолюдських цінностей там нема. З сильних сторін можу назвати загальну атмосферу, от атмосфера у пана вийшла на висоті, цього не відібрати. А ось весь сюжет дірявий та одне в інше не зв'язаний, не життєвий. Життєвість автор намагався досягати жорстокістю та постільними сценами, у тому числі нетрадиційної спрямованості, у тому числі навіть була спроба сцени Цирі та стигнучий труп — це і є хвалена життєвість? Протягом усієї не в міру затягнутої епопеї спливають імена, герої, події - що часто ніяк не впливають на основний сюжет. Розкидані численні рушниці, що ніколи не стріляють або стріляють не з того боку. Наприклад, коли в останній книзі в канву сюжету впліталася страшна чума, принесена Цирі з блохами з чужого світу (про життєвість, що її вони чомусь кусати утримались, я вже мовчу), я очікував, що це матиме якийсь вплив на сюжет, наприклад через чуму обвалиться міць Нільфагарда (це й було б Призначенням, навіть без будь-яких інших умінь Цирі), але коли натуралістично здохнув бідний котик, чума благополучно канула в лету. І таких «бліх» дуже багато. До кінця мені вже було складно (читав я через силу, з перервами, а не залпом) запам'ятати всі перипетії та проколи сюжету: Тріс, пам'ятається вже була начебто мертва, а в кінці знову жива; зате добре пам'ятаю, що праця Лютика «Пів століття поезії» спочатку зробила його знаменитим ще до народження Цирі, а писалася за сюжетом, тоді, коли вона вже уповні сікла голови мандрівникам і нерозторопним кметам і щадила лиходіїв, та так і залишилося загадкою, як і коли він його закінчив...

Кінцівка. Крім загальних барв воєн, вбивств, бруду, жорстокості, моральної тлінності описуваних часів і героїв, смутку за загиблою лесбійською подружкою і подібних скріп, по прочитанню останньої сторінки в мене так і залишилося не вдоволеним основне питання, я б навіть сказав, наріжне до сюжету. У ЧОМУ СУТЬ ПРИЗНАЧЕННЯ? Що це таке? Що таке старша кров? ДЕ ВОНО, ПРИЗНАЧЕННЯ для світу відьмака?

Тепер же так хочеться почитати чогось у подібному стилі, але доброго, логічного і не затягнутого...

Навіть не знаю, яку оцінку поставити. Початок вселяв надію, по досягненню кінцівки, хочеться понизити оцінки й початку.