Анджей Сапковський «Кров ельфів»

Ну ось, я знову занурююся в цю непередавану атмосферу.. вже навіть не знаю чого, не середньовіччя, не казкового фентезі, але атмосферу такого самобутнього та реалістичного світу, тим не менш, світу цілком вигаданого автором. Для мене атмосфера залишилася найсильнішою стороною твору, і цього, і попередніх двох книг (більше того, у порівнянні з попередніми книжками, тут атмосфера ще густіша, чи що...). Перший раз я в неї поринав, граючи в однойменну гру (першу частина) і саме вона підштовхнула мене так би мовити до першоджерела. Тепер аж ностальгія: мо знову ж таки пограти і відчути себе не просто читачем, але прямим учасником цього світу?..

Але атмосферність, будучи найбільш сильною стороною твору, є практично і єдиною сильною його стороною. Загалом же це не погане, але досить пересічне пригодницьке фентезі. Зараз я читаю його після читання книги Орвела, і в порівнянні воно просто порожнє й поверхневе чтиво, і я б назвав його дитячим, якби воно не було надміру "еротизованим". Хоч автор і влазить у політику, але тут немає якихось серйозних думок чи висновків. Так, війна це погано, а політика брудна. Так, усвідомлюючи весь жах і безглуздість братовбивства, краще залишатися осторонь. І так, коли вбиватимуть близьких і дорогих тобі людей, залишитися осторонь не вийде. Усі ці думки, звісно, правильні, але вже досить банальні, або викладені в занадто простій і примітивній формі. По ходу оповіді автор ще куражиться над відносинами між класами, на кшталт "синку, скільки разів я тобі казала: не якшайся з простолюдинами - відійди від відьмака", насміхається з представників науки, які класифікують (за Дарвіном) усіх чудовиськ та ратують за їхнє збереження і т.п. Піднімається також питання екологічного забруднення річок і вимирання багатьох видів риб... що у світі відьмака - аж надто сильно перегукується з нашою земною реальністю, щоб бути особливо органічним у ньому. Останнє зауваження рівною мірою справедливе і щодо розгалуженої шпигунської мережі на чолі з всесильним, великим і жахливим Дійкстрою, міркуваннями на тему генетичних мутацій (це в епоху то середньовіччя) та деякими іншими речами.

Традиційно, після прочитання твору, перечитав відгуки: складається цікава картина - половина відгуків у захваті; інша - лає все підряд. Я не поділяю почуттів ні одних, ні інших. Я не був у захваті і від перших двох книг, які хвалять обидві половини, і від цієї теж не в захваті. Але коли добра частина відгуків ганить автора і розсипається в купі порад, як автору треба було писати його книжку - такого я теж не розумію. Читачі хотіли безпросвітного екшену і тупого мочилова? Не подобаються сцени описів тренувань, дорослішання Цирі? - А що, краще їх було замінити на ще кілька розкроєних черепів і додати постільних сцен? Тут і так-то, порівняно з більш серйозною літературою, ідеї та сенсу не вистачає, тим більше, ясно ж, що автором був заявлений епос, якого ж іще ритму в його середині можна очікувати? І, мені здається, якби було навпаки - 5 томів безпросвітного мочилова - то більшість читачів уже б хаяли такий твір.

Багато хто хвалить також гумор, якого, я, якщо не брати до уваги прекрасно виписаного листа Йеніфер "Дорогому другові", по суті й не помітив. Найживішою сценою буде, напевно, виступ Лютика під дубом, а сам роман виглядає скоріше не як роман, а як перша частина до нього: завершене закінчення, по суті, відсутнє, а читання наступної частини продовжується органічно, просто як наступний розділ. Тобто, якщо читати «Кров ельфів» і «Час погорди» одна за одною і без перерви, то закінчення одного і початок іншого просто не відчувається.

Тож враження в мене явно суперечливі, а оцінку витягнула в основному атмосфера.