Анджей Сапковський «Хрещення вогнем»

Немає глибини і сенсу. Це я просто повторно вкотре констатую, оскільки давно вже втратив надію на їх появу, а з кожною черговою книгою саги ситуація лише гіршає. Зате як і раніше велика кількість захоплених відгуків. Для мене це становить якийсь незрозумілий контраст. Хоча в кількох відгуках таки зустрічаються твердження з якими мені легко погодиться, наприклад, що «сюжет висмоктаний з пальця»...

Що далі, то все складніше мені долати грубувато-вульгарний текст пана Анджея. Сюжет метається з боку в бік, то вся книга присвячена нудній та незрозумілій політиці, то знову пригоди Геральта та строкатої компанії, які протягом 300 сторінок та 25 днів змогли аж перебратися на інший берег однієї річки. Якщо писати з такою швидкістю, то можна було б настрочити ще кілька томів-романів, типу «спустилися до гирла», «подолали болота», «спрага в пустелі» тощо. І це б ще нічого, але світ, сюжет, причини, мотиви, наслідки живуть за якимись власними придуманими автором канонами, які мені складно співвідносити з реальністю та своїм життєвим досвідом. Боюся, що в цьому плані книгу взагалі можна вважати шкідливою. Якщо молодий незміцнілий розум, начитавшись подібних книг спробує переносити отриманий подібний досвід у реальне життя, боюсь буде лихо і сильне розчарування. Бо так, книги я в тому числі ціную, за набутий досвід, мораль і сенс який з них можна винести.

А що таке "старша кров"? На початку циклу я думав, що це має якесь відношення до ельфів та їх правлячої лінії, потім почав сумніватися, тому що ельфів все ще багато, а значить і їх «кров» не рідкісна, тепер же чесно намагаючись встежити за всіма цими перипетіями злиттів і роз'єднань, зрад, позашлюбних зв'язків і просто нерозбірливості у зносинах, як це викладено в книзі, я заплутався зовсім і відстежити, яке до цього відношення має Цирі, чия бабця вельмишановна Левиця з Цинтри, так щоб зараз це змогти пояснити - на жаль не зможу...

За сюжетом. Бравий відьмак, навчений життєвим і бойовим досвідом, така собі машина для винищення всілякої нечисті, проте практично в кожній більш-менш серйозній сутичці зворушливо вимагає, щоб рятували його, а не рятував він. У компаньйони до нього набивається, практично одразу, щойно його побачивши, цинічна і груба Мільва, видно втративши від відьмака голову прямо з першого погляду, подібно як це вже було в попередніх частинах із магічками, студентками, жрицями та іншими представницями жіночої статі. Аура така у нашого Геральта чи зачарував хто, а може талісман який носить? Але Мільва то тут не типова самиця, а звірська лучниця яких ще по світу пошукати треба, причому озброєна чудо-луком, напевно ще рідкіснішим аніж сама лучниця. Ще до знайомства з Геральтом, вона як могла підтримувала банди скоятаелей, тепер же вона покликана разом зі своїм луком захищати групу у тому числі і від цих банд. Але це ще не все. Знаючи, що йде швидше за все на вірну смерть у пащу до Нільфгаарду, пішла вона туди не просто як їй гормони вдарили, щоб рятувати предмет, що їх викликав, а усвідомлюючи власну вагітність. Більшого ідіотизму від материнського інстинкту чекати, звичайно, складно. Дорогою відьмак, сходу босий і голий, просто так здобуває найрідкісніший клинок, що ріже обладунки злісних нільфів як папір. Я, до речі, підсвідомо від нього завжди чекав, що він, подібно до Мільви, відповідно до своєї кар'єри, повинен мати власну зброю, при чому не одну, а як мінімум одну на людей, іншу, срібну, — на чудовиськ. А тут у нього, вибачте, навіть портки не свої, а ммм.. з ельфського «плеча», і обладунок і зброю з початку саги, і на відміну від Мільви, він примудрявся втрачати неодноразово. Та й навіщо, якщо кожен наступний зустрічний Золтан Хівай може подарувати йому меч краще колишнього?

Але від початку мене добили «жахіття війни», якими так пристрасно нас намагався вразити автор. І не сама жорстокість, тортури, збочення та просте людське скотство (теж звичайно читати було неприємно). Але повний тупізм (особливо помножений на неприємно з попереднього речення). Я ще зі школи дізнався про тактику випаленої землі. Це коли армія, що захищається, відступає і намагається не залишити по собі нічого придатного для використання армією, що наступає. Це коли ні коні, ні люди агресора не мають чого їсти, поля, будинки спалені, а колодязі отруєні. Але щоб цю тактику застосовувала проти себе армія, що наступає??? - Такого я ще не зустрічав. Просто пан автор, мабуть, настільки хотів нас вразити картинами цього військового жаху, що аж перебрав і довів все до абсурду. Німці приходили та вимагали «давай млеко, яйця», а не палили все поспіль, бо планували залишитися надовго. Я би ще зрозумів, якби це була тактика залякуючих набігів з метою тримати в прилеглих землях якусь буферну зону страху, але ні — автор каже, що йшло планомірне захоплення королівства за королівством. Заради вбивства «дійних корів» чи що?

Після всього цього лікар-вампір, що викликав здивування своїх досвідчених супутників тим, що залишився живий спіймавши в груди стрілу (практично відразу після розповіді про те, як він вижив після протикання осиновими кілками, кропленням святою водою, відрізання голови і закопування в землю на 50 років) і до того ще майстер приймати аборти - вже особливого подиву не викликає..

А ось Цирі викликає здивування і тугу, така добра дівчинка була, відьмаки їй свою мораль прищеплювали, у школі магії — свою. Навіть жахливого чорного лицаря зі своїх кошмарів не добила – пожаліла. А тут просто стала банальна злісна розбійниця, причому не заради грошей, але впиваючись кров'ю. Та ще й лесбійських нахилів. Ну і Щури — вони і є щури — завжди викликали в мене огиду. Печалька, починаю замислюватися, а чи не дарма я книжки купував — такого можна було і безкоштовно з мережі накачати...