Анджей Сапковський «Вежа Ластівки»

Читаючи цикл, і досі так і не відчувши тих позитивних вражень, захоплення, які так і ллються з більшості відгуків, на попередній частині - «Хрещення вогнем» - я остаточно втомився, видихнувся і розчарувався. Але, оскільки книга куплена, я мужньо вирішую продовжити читання відразу, без перерви (на цей момент просто особливої ​​альтернативи на руках не було), а заразом вирішую писати свої враження тут же у відгук, щоб всі враження і безглуздя не встигли вивітритися, виходячи з досвіду попередніх кількох частин, поки я їх таки долав до кінця.

Буквально спочатку «Вежи Ластівки» звертають на себе увагу 2 речі: чергова зміна стилю оповіді та продовження смислової лінії (швидше така ж відсутність) попередньої частини. Що стосується стилю, то це швидше плюс - ну потрібно ж вносити у все це хоч-якусь різноманітність, тим більше, що стиль напищеного Лютика, усвідомлюючи реальний його внесок і його цінність для компанії, досить цікавий і може розглядатися в дещо гумористичному ключі. А ось енний опис вогника у вікні напіврозваленої хижі на болотах, яка якби... то все одно ніхто не побачить, як літературний прийом — вже теж почав задовбувати. Метання ж від одного оповідача до іншого, потім від третьої особи, потім знову від якогось оповідача призводить до достатньої рваності та неоднорідності оповіді. Хоча, слід визнати, результат читався таки непогано і сюжет не губився. Це навіть мало певний вплив на оцінку, в плані, що виставити її стало важче, оскільки роман довгий, розповідь рвана, одні шматки цікавіші, інші противніші, а оцінку треба дати якусь сумарну. Але навіть тут не обійшлося без істотних смислових проколів. Лютик саме тут починає писати працю, що зробила його відомим і знаменитим — Півстоліття поезії. І все було б класно, якби це був окремий роман, а не частина циклу — адже ще з перших оповідань про Геральта, ми вже знали про Лютика, як про ЗНАМЕНИТОГО трубадура, а тоді ще й Цирі не було на світі (хто забув — тепер їй 16 років). І тільки тепер Лютик виявляється ПОЧАВ писати працю, яка зробила його знаменитим... ой, дівчатка, це абзац...

Тепер за пунктом 2, за смисловою лінією, яка від початку стартує лінією Цирі і відразу викликала в мені всі відчуття попередньої частини, що вкрай мене розчарувала. С***, б***, вбивця, так його перетак, Бонарт убив невинних молодих у розквіті сил щурят; вбивця, вбивця, бездушний і підлий мисливець за головами. З якого дуба впав оповідач? А ким були щурята? безневинними підлітками? На мою думку, ким би не був Бонарт і в якій країні - він зробив добру справу, позбавивши світ від кривавих малолітніх садистів. До того ж не лякаючи і не спалюючи все на своєму шляху в плані сіл та місцевих жителів. Подібно до Відьмака — санітара, що рятує світ від кровожерливих монстрів, Бонарт тут — той самий санітар, позбавив світ теж від кровожерливих монстрів. Навіщо весь цей апломб і гнівні вигуки «вбивця» від зарваної і кровожерної Фальки? — зовсім розум втратила чи що?, якщо Бонарт вбивця, то вона тоді хто?, невинна жертва, яка зла на весь світ і всіх огульно звинувачує в тому, що її кинули? Я все розумію, ефекти битви, гарні театральні сцени, але ж має бути хоч крапелька здорового глузду!

Йдемо далі, на сценах малолітньої кровожерної лесбійки-призначення автор не зупиняється і далі намагається вразити свого читача тим, як Цирі збуджується виглядом коня і сценою спроби першого гетеро досвіду нашої зворушливої ​​героїні, правда чомусь із трупом Хогеса, що остигає. На цьому місці мені довелося зупинитися і зайнятися осмисленням, чи правильно я все ж визначив жанр твору... Сам Хогес теж викликає питання до сенсу, адже він тут показаний наближеним до тих, хто смикає за мотузочки, а не шістка якась. З якого дуба він поліз сам у гущу подій, своїми руками жар вигрібати?

Далі, правда, я перервав фіксацію своїх вражень, бо читати стало дещо цікавіше (чи я втягся?), а сюжет став осмисленішим. Автор згадав, що вже маячить кінець саги, а отже час робити героїв більш позитивними. В один момент Цирі перестає бути збоченим маніяком, правда оздоблюється жахливим шрамом через все обличчя, одумується, стає позитивною дівчинкою, навіщось вчить бувалого старця правді життя, щадить вбивати на арені озброєного безпринципного мисливця за головами, хоча кілька десятків сторінок до того отримувала збочене задоволення вбиваючи охорону мирних диліжансів, починає подумувати, що її могли і не кидати, згадує дорогих людей і починає усвідомлювати, що і їм може бути потрібна допомога, а не лише їй. Тож вирішує зав'язати з лесбійським минулим звірствуючої розбійниці, а стати зразковим захисником пригноблених, тим більше подругу — утіху ночей суворих все одно убили. Сила прийди! - І сила прийшла. Тепер цей вже позитивний відьмачо-магічний монстр гримучих можливостей спрямовується до обраної мети. В кінцівці, щоправда, залишає в живих частину поганих дядів (ось до вбиваних солдатів, селян, купців жалю не було, а тут прокинувся), напевно, щоб від душі повбивати їх у фінальній частині. Автор у цьому напрочуд оригінальний 😉. Але змушений визнати, що якщо за першу половину твору я не поставив би більше попередньої частини, то другу, вже хотілося оцінити дещо вище, дилема однак.