Марк Твен «Янкі з Коннектикуту при дворі короля Артура»

Зізнатись, думав, що роман мені сподобається більше. Звичайно, в більш юному віці, напевно, я був би вражений більше, тепер же життєвий досвід заважав брати на віру і захоплюватися бравим янкі, який з нічого вмів робити цукерку, прогрес я маю на увазі. Ось наприклад, ви чи я знаєте у якому році, числі та місяці було повне сонячне затемнення у VI столітті? А на якій географічній території його можна було спостерігати повністю? А якщо врахувати календар, що змінився? Гаразд, може герой був астрономом або щойно склав іспит з розрахунку руху світил. Тоді може хтось із нас знає як в умовах середньовіччя таємно налагодити виробництво паперу та друк, зробити та протягти сотні кілометрів мідного дроту, чи зможе накопати динаміту та викувати револьвер? Ну гаразд, хтось із чимось із цього переліку, над яким працювали тисячі світлих умів свого часу, може щось і зможе зробити, але все одразу? А герой зміг! Чудово, але мені це одразу нагадує дитячу казку.

Ось що сподобалося, так це що початок розповіді М. Твена чудово лягає на картину реально більш близького до того часу роману Т. Мелорі «Смерть Артура». До речі, у Мелорі все його лицарство та їхні геройські потуги теж виглядали безглуздо. З тією різницею, що Мелорі істинно вірив, що те, що він описує дуже благородно, пристойно і відповідає поняттям лицарства, а Твен просто все це висміював. Мені ж, до речі, ореол «справжнього» лицарства, доблесті (як, наприклад, у відомому фільмі про лицарів круглого столу) більше до душі, ніж те, що описували обидва ці письменники. Твен просто висміював і знущався з того часу, його герой воював з лицарством, а насамкінець то й косив залишки лицарів просто тисячами, користуючись технічними можливостями століття XIX-го. Так, у Мелорі його хвалене лицарство в очах сучасного читача виглядає непривабливо і, можливо, гідне такого відношення, та все ж таки?..

Загалом, якби це була комедія, насмішка, сучасний стіб над невдалим, дурним лицарством, то гаразд. Але Марк Твен тут же поруч подає сцени насильства, вбивства: у нього вішають мати, тут же біля шибениці відбираючи у неї немовля, вморюють рабів, січуть молоденьких жінок, розлучають коханих, прирікають на повільну смерть цілі сім'ї хворі на віспу. На все це герой автора дивиться і зрідка висловлює жаль, що нічого не може зробити, тому що йому потрібно займатися газетою... Поєднувати трагедію з комедією у мене погано виходить і перемикання між такими різними сценами не приносить мені великого задоволення. Більше того, я сприймаю героя як досить не гуманного, незважаючи на його тверду впевненість у своїй правоті, всезнанні та вищості щодо сірих та убогих предків, як людини старшої на 13 століть. Та й взагалі, чим він відрізняється від дрімучих середньовічців, якщо сам знічев'я в одній зі сцен розпорядився стратити музикантів, які йому не сподобалися?

Крім лицарства автор у своєму романі оголосив священний похід проти церкви і звеличував все йому сучасне, особливо хотів побудувати республіку і, звичайно, демократію, де навіть жінки матимуть право голосу. Я, чомусь, не думаю, що світ може виглядати так однобоко і незважаючи на певний гумор, опис труднощів лицарського побуту, місцеве легковірство і т.п.; в основному роман мені здався тенденційним, не в міру агітаційним і відкрито пропагуючим вірування самого автора в дусі: без сумніву я правий, а все інше - темне середньовіччя.

Насамкінець додам, що читав у відносно свіжому перекладі М. Іванова, впіймав його на кількох ляпах, з чого дійшов висновку, що якість його ще та, і в іншому перекладі, можливо, було б цікавіше. Хоча якість перекладу аж ніяк не скасовує зазначених вище нюансів...