Станіслав Лем «V. Пральна трагедія»

Коли читаю, люблю щоб була або ідея, або легке розважальне чтиво. У цьому оповіданні ідея є, і навіть не одна:

1. Сучасна реклама і споживчий прогрес, будучи нічим не обмежені, призводять до духовного зубожіння й акценту на задоволенні дедалі примітивніших потреб;

2 Аналогічно, бездумний, нічим не обмежений прогрес може породжувати до цього абсурдні, але від того не менш важливі проблеми на кшталт: а хто ж усе-таки більше людина? До речі, в оповіданні ця проблема залишилася нездоланною і поставила існування людства під питання.

3 Не менш важливим мені здається стьоб автора над сучасною правовою системою. Іноді потрібно виживати будь-якими засобами, а не плутатися в закорючках юриспруденції. Це коли, не дай Боже, війна - насамперед думають про оборону, а вже потім, який це має вигляд з юридичної точки зору. Так само і тут, але замість того, щоб швидко і радикально усунути проблему докорінно, суспільство страждає на лібералізм і плодить дедалі нові непотрібні законодавчі акти. Щоправда, якщо чесно, не думаю, що сучасна, наприклад Америка, настільки ліберальна, її ліберальність скоріше ширма, поки на хвіст (нафту) не наступили, а сучасний автору СРСР і поготів таким ніколи і не був...

Але незважаючи на кількість і важливість порушених проблем, стиль оповідання залишився дещо несерйозним, а кінцівка незрозуміла (і, до речі, очікувана). Залишилося враження, що це оповідання породжене не важливістю порушених проблем, а як прелюдія (зав'язка) до наступного, де доктор Вліпердіус у своїй клініці займається лікуванням рецидивів електронних мізків, у минулому, виявляється, пральних машин, а тепер уже практично повноцінних людей, тільки металевих.