Роджер Желязни «The Keys to December»

Оповідання безумовно є однією з перлин у творчості автора (ну, принаймні, з того, що я встиг прочитати), але більше за широту і різноплановість порушених питань, ніж за композицію в цілому. Я повністю розумію захопленість відгуків, більше того, загалом їх поділяю, але ось загальна картинка справила на мене куди менше враження, ніж окремі аспекти. Так і виходить, що я тепер не знаю як оцінити: якщо загалом, то хочеться поставити 7, якщо виокремити окремі моменти (як-от самопожертва, пережита трагедія, лірика...) - то 8. Однозначно оповідання варте ознайомлення, як досить неординарне - напевно, варто поставити 8, а то при перегляді вподобаних творів я рідко зупиняюся на оціненому нижче 🙂.

Тепер детальніше. Перша частина, опис специфікацій кріокототипів, "народжених від чоловіка і жінки", викликала у мене нерозуміння, якщо не сказати - легке відторгнення. Це як треба не любити свою дитину, щоб зробити з нею таке?? Звісно, які вони після цього йому батько й мати - тільки народжений від чоловіка і жінки, ніяк інакше! Це те, за що я б не поставив більше шести. А якщо подивитися на всю розвинену людську цивілізацію майбутнього? Яка мета розвитку? Заселити якомога більше світів і проникнути як таргани в кожну щілину всесвіту? Така концепція не по мені. Я за щастя і процвітання кожного індивідуума. Тобто метою розвитку має бути гармонійне співіснування з природою і створення для себе найбільш комфортних умов не на шкоду решті світу. Тут ми цього не спостерігаємо, чим рухомі подібні експерименти залишилося за кадром. Питання навіщо брати населену планету, якщо можна було за такого рівня почати з нуля, теж залишу за кадром.

Але можна й зрозуміти автора, що перераховане не було метою, а лише антуражем, щоб поставити задуману автором дилему і супутні питання. І в цій частині твір мене привабив. А саме рух до мети, до мрії, до землі обітованої крізь перепони й труднощі; ось ми вже поруч і не я один, ми разом, дивимось з надією й наближаємо власне майбутнє; це так тепло, приємно, так лірично, насолоджуватись кожною миттю, яка наближає наше вистраждане щастя... І тут абсолютно вже не важливо кототипи ми, чи звичайні люди - вперед і разом! Це з одного боку, з іншого ж герої не можуть не помітити, що їхній рух до свого щастя не є бездоганним, бо на догоду йому приноситься в жертву цілий світ зі своїми "чогось-там_типами", зі своїм щастям і відсутністю майбутнього. І герої починають розуміти, що свого щастя на чужих могилках не побудуєш. Ну і безглузда трагедія, без якої не було б задуманої автором кульмінації. Щоправда, і кульмінація далека від щастя: за такого розкладу в майбутньому неминуче зіткнення рас, і, я гадаю, аргумент, що "ми вас породили, будьте нам вдячні", - навряд чи прокотить.