Оскар Уайльд «Портрет Доріана Грея»

Буквально з перших сторінок у мене з автором стався клінч та кардинальна незгода у поглядах. А саме, художник автора стверджує, що справжній художник має творити мистецтво, не вносячи до нього нічого особистого, інакше він зневажає таких художників (тут художник поняття широке: людина, яка творить мистецтво, в т.ч. поет, музикант...). У цю тезу лягають більшість сучасних письменників, музикантів і художників, у їхній творчості часто немає нічого особистого, що пройшло через душу автора, лише суцільне, яскраве бажання заробити, і цьому бажанню ставиться на догоду увесь твір, якщо треба заради цього зневажити якісь свої принципи (у кого ще залишилися) — без проблем, внести найбезглуздіші правки та сюжетні лінії на догоду видавцю — аналогічно. І в цій каші лише зрідка, можна знайти виняток, що яскраво проблискує через решту сірості ринку, і ось тут як раз відчувається, що автор вклав у твір душу, вистраждав його, і воно звичайно несе відбиток особистого, частинку самого автора.

Уайльд вкладає свій принцип у вуста художника, на цьому внесок особистого автора в книгу закінчується, далі Уайльд блискуче йому слідує (і, як виявилося, не лише у цьому своєму творі). Далі вся книга вийшла обтяжлива, цинічна, сіра без поділу на позитив і негатив, золоті вершки лондонської спільноти ведуть тупе одноманітне життя неробства, лиш маються проблемою, щоб це ще такого вкусити, щоб розвіяти свою нудьгу. Питання, чим забезпечується таке пусте і нікчемне життя, автор благополучно не порушує. Мова автора важка, рясніє монологами, коли один абзац займає цілу сторінку тексту, дії вкрай мало, всі події можна вкласти в один короткий абзац. Третину книги (початок) займають бурхливі розгорнуті захоплення двох дорослих мужиків юнаком Доріаном: ах який він гарний.., його краса.., він зразок.., це ідеал.., далі йдуть фактично освідчення в любові, аж мене мало не знудило, і якби книга була сучаснішою, а я не знав про що вона, я вважав би всю дію прологом до зовсім іншої історії, і я, чомусь, не схильний цей огріх приписувати перекладачеві...

Загалом, залишився я сильно розчарованим і щиро не розумію, як ідею книги, сенс, який хотів вкласти в неї автор, так і чим вона здобула таку популярність, що ввела і себе і автора в аннали класики. Якщо брати англійський роман, то ті ж Бронте — чудова класика у піку цьому твору.

Весь твір, повторюся, переповнений цинізмом і відповідними фразами з претензією, щоб стати крилатими, та їх спірна істинність заважає їм у цьому. Хоча кінцівка трохи скрашає весь твір і саме з кінцівки можна навіть навести кілька цікавих висловів:

«Щоб повернути свою молодість, я готовий зробити все на світі - тільки не займатися гімнастикою, не вставати рано і не вести доброчесний спосіб життя.»

«Трагедія старості не в тому, що людина старіє, а в тому, що вона душею залишається молодою...»

«У карі – очищення. Не «Прости нам гріхи наші», а «Покарай нас за провини наші» — ось така має бути молитва людини до всесправедливого Господа...»

Якби й наприкінці не знайшлося б подібних перлин, то я б, напевне, ще б на бал оцінку понизив. Проте враження, що залишилося після роману, настільки важке, що відбиває мені подальшу охоту до знайомства з творчістю автора і, боюся, накладатиме суб'єктивні очікування при читанні, а збірка Портретом лише відкривалася...

PS: почитавши відгуки (переважно захоплені), дійшов висновку, що книга не просто обтяжлива — вона шкідлива. Я здається, починаю розуміти, чим ця історія багатьох приваблює: одних приваблює образ змія спокусника, здатного своїми спірними афоризмами довести, що чорне — біле, а читач і радий; інші мріють уподібнитися головному герою, отримати його дар, продати душу, але не скотитися по нахилу — сподіваються утриматися від більших спокус, або, на худий кінець, просто не пиряти свій дар ножичком і залишатися за гарною маскою. Так, і автор був таки п***, і чого тепер тільки в школах молодь навчають?? (ось значить чому ратував за те, щоб не вносити у витвір нічого особистого, а це то і вніс). Але як показує загальне захоплення, сучасне суспільство — ґрунт для цієї «речі» благодатний, а ось чопорним сучасникам автора роман його не пішов — видно не все так зле було в Англії автора, як він порозписував у своєму творі, напевно мстився за недопорозуміння...