Оскар Уайльд «Себелюбний велетень»

Несподівано натрапивши в томику Уайльда на.. казки, став їх читати разом з дітьми, поки діти не попросили таких казок їм більше... не читати...

Як на мене, після цього казки автора можуть бути хоч тричі прекрасними, чудовими і ще якими-завгодно, але це вирок. І я з думкою молодої цільової аудиторії, до речі, цілком погоджуюсь. Казки ці справді прості і нехитрі, прості до неподобства, хоча часто з химерними, притягнутими за вуха і такими, що не мають подальшого смислового навантаження і розвитку, обертами сюжету (от як ластівки закоханої в ОЧЕРЕТ, або егоїстичного велетня, який гостював сім років у ЛЮДОЖЕРА, потім повернувся і влаштував розбірки з дітьми, як тут). З поволокою смутку, журби, елементами жахів - треба розуміти - реальностями життя (це як та ж здохла за добрі справи ластівка; як кров, що хлинула з вух і носа, які перед тим запечатали воском, у хлопчика, що пірнав за перлами; як криваві сліди від цвяхів на руках та ногах дитини, до якої так тягнуло гілки дерево в даному творі). Казки з прямою, лобовою, настирливою мораллю: — читачу!, діти — квіти життя, без них не настане весна, но-но-но; ластівко, ластівко, виколупай моє рубінове око, віднеси бідним — я став пам'ятником і зрозумів, що все золото нічого не варте, коли їсти нічого... І найголовніше, наприкінці цих чудових, добрих дитячих казок, обов'язково хтось має померти, причому бажано не просто хтось, а сам головний герой, ну, наприклад, той же прозрілий і спрямований на шлях істинний, вже добрий велетень (треба розуміти, поки гостював у людожера, поки відгородився від дітей — жив і приспівував, як тільки прозрів і подобрів - помер).

Не розумів я знамениту прозу автора, не оцінив я п'єси, не розумію тепер і казки ?. Особливо не зрозумів кінцівку цього твору, навіщо автор у своїх казках (особливо тут) намагається вплести релігійний мотив? У Біблії сказано «Кесарево – кесареві, Боже – Богу», навіщо тут такий оборот наприкінці?, чи не надто важка ноша для автора?