Рей Бредбері «Дощі випадають»

Оповідання дивовижне, і все в ньому начебто добре, і Бредбері — майстер, і атмосфера і антураж, і неспішна манера оповіді, що вміло нагнітає своїми штрихами і мазками, і начебто сумно, і начебто страшно, і, напевно, має мене як читача проймати, але не проймає! Я читаю відгуки, багато красивих чудових відгуків, я з ними згоден, оповідання відмінне, філософське і т.д. і т.п., але ці відгуки мене проймають більше, ніж саме оповідання! Я повертаюся подумки до новели, намагаюся згадати те, що люди пишуть у своїх коментарях, все так, усе так і було, ось тільки чому я, поки читав, всього цього не помічав, не звертав уваги або не акцентувався на цих деталях? І ця проблема не лише із цим оповіданням, але й з багатьма іншими із хронік. І тут я прозрів, вірніше мене підштовхнула до розуміння фраза з чужого відгуку: «...як і багато інших творів Бредбері, це оповідання має мало схожого з реальністю».

Ось це - ключова проблема: текст вивірений, по-своєму ліричний, пронизливий, але має мало схожого з реальністю. Посудіть самі: ну добре, нехай дім встояв; всі померли, собака залишився; вся електрика згоріла від ЕМІ при вибуху, а в будинку вся техніка залишилася справною і справно 20 років потім працювала, нехай, але звідки в цей час, у цьому місці бекон і свіжі яйця, які смажить розумна плита??? Ну як після такого пасажу можна всерйоз сприймати тіні загиблого сімейства випалені на єдиному на все місто вцілілому будинку та інші подібні деталі? До речі, щоб проявився такий ефект будинок, напевно, повинен стояти на прямій лінії видимості від епіцентру, і цей ефект підтверджений (на жаль) практикою, але як усе-таки передній край - будинок, встояв, а далі за ним нічого не вціліло?

Зрозуміло, звичайно, що автор наголошував не на цьому, що все це лише антураж до донесення головної, антивоєнної думки, до заклику — люди, одумайтеся, до чого ви йдете?, Ви можете прийти до такої руїни, а чого вам не вистачало? навіщо? Але ось цей посил через такі деталі для мене тьмяніє, бо відразу починаю думати: ну чому собака цих 20 років прожив, перебуваючи на вулиці, а з людей з їхніми бункерами, сховищами, медициною, а тут і польотами до інших планет, ніхто не вижив? Або: за часів автора це була актуальна і дуже страшна реальна перспектива; розв'язання атомної війни, на жаль, реальне і тепер, але невже реально, щоб людство ні крапельки не порозумнішало, не змінилося за час, що минув, і, як і раніше, у стані ні, не почати, але вже після початку довести все до такого фінального абсолютного попелища? Я чомусь хочу думати про нас, людей, більш оптимістично, незважаючи на загальне божевілля та військовий чад, який знову став актуальним силами окремих прибацаних персонажів і навіть цілих країн.

Так і виходить, що в цьому оповіданні для мене акценти зміщуються до інших деталей, наприклад, вражає цей чудовий будинок. Вражає висновок, якщо всі будинки були такі ж чудові, якщо всі люди жили в таких домах, а людство досягло такої зручності та комфорту (до речі дисонанс із побутом інших оповідань хронік), — навіщо війна, кому захотілося кидати сім'ю, виходити зі свого такого затишного гніздечка і йти сіяти смерть та руйнування, чого не вистачало? Але ж не може ж так бути, щоб досягнутий подібний рівень розвитку ніяк не позначався на внутрішньому, духовному світі людей, щоб людина душею залишалася в печерних або темних століттях! Чи й тут якомусь черговому карлику знадобився шмат сусідської області? Але ж навіщо він, якщо вже є все, що хочеш, "вялічіє" чешеться?

Та все ж оповідання — тверда вісімка, без натяжки. А тема ядерного апокаліпсису ще пронизливіше, для мене, звучить, наприклад у Шеклі, у «Лавці світів».