Рей Бредбері «Марсіанські хроніки»

Спойлери! (брати весь відгук у рамку не хочу, тому хто роман не читав — відгук поки теж не читайте😉)

Абсолютно дивний початок підкорення Марса, перший крок людства у бік інших планет полягав у романтичному описі, як у результаті лише прогріву двигунів перед стартом ракети, у містечку поблизу космодрому (чи Огайо?) серед зими настало літо, сніг розтанув, люди познімали шуби і милуються червоною загравою. Тоді як по суті, це гарячий вихлоп, відпрацьоване вкрай отруйне ракетне паливо і геть випалений з повітря кисень. Тут швидше народ має хапатися за горло і в муках падати на землю, а не вдаватися до романтики замилування.

Та перша ракета стартувала і перший екіпаж у складі двох людей благополучно загинув на Марсі в результаті побутових розбірок марсіан. Вкрай безглуздо, не маючи жодних нових відомостей ні про Марс, ні про долю першої експедиції, людство одразу через кілька місяців висилає другу експедицію, «розсудливо» вирішивши подвоїти кількість екіпажу. Цього разу марсіани прийняли кількох землян, що приставали на вулицях до жителів з вимогою урочисто зустрічати експедицію, просто за божевільних, і їх у результаті теж спіткала доля першої експедиції. Причому і тут жоден з екіпажу не додумався послати на Землю звістку про таке не варте уваги відкриття, що Марс виявився заселеним, мабуть спочатку, на їхню думку, марсіани мали справити банкет на честь їхнього прибуття. З Шеклі я б тут не порівнював, тому що у Шеклі відразу відчувається гумор, сарказм і спеціально перебільшена нереальність і фантасмагоричність того, що відбувається, а тут навпаки, підкреслено буденний опис перших кроків підкорення планети.

Незабаром (дуже незабаром, майже одразу) слідом вирушає третя експедиція. Очевидно земляни десятки років накопичували ресурси, щоб у перший же рік експансії завалити Марс ракетами не чекаючи і не аналізуючи попередні спроби. Хоча, ймовірно, невеликий аналіз таки був проведений і тепер в екіпажі вже аж 20 чоловік, озброєних до зубів, мабуть у надії, що поки інші відстрілюватимуться, хоч комусь вдасться таки відстукати на морзянці відразу по прильоту: «Ми прибули, тут добрі марсіани». Але ні, натомість увесь екіпаж, незважаючи на заборону капітана, відчинив усі люки, двері та ілюмінатори, покидав усі рушниці і повистрибував брататися з марсіанами; провести перші спостереження, аналізи та надіслати результати на Землю, руки нікому так і не дійшли. І цю ракету марсіани відправили в утиль на металобрухт.

Я вже почав перейматися симпатією до марсіан і високо оцінив прочитані оповідання, особливо третю експедицію, але тут автор відправив четверту і виморив марсіан вітрянкою. Я чесно засмутився, понизив бал і навіть не знав, як тепер продовжувати читати? У цьому місці в мене відбувся перелом у сприйнятті роману, у тому сенсі, що я перестав очікувати від тексту чогось доброго та ліричного: що можна очікувати від такого початку освоєння Марса? Так, далі земна «сарана» налітає на планету, за першими романтиками-одинаками йдуть юрми наброду, їхні діти грають трупами марсіан як осіннім листям, будуються земні міста з безглуздими назвами, незважаючи на невеличку кількість марсіан, що таки вижили, їх культура піддається забуттю, і навіть таблички-покажчики руйнуються, земні ракети випалюють на поверхні планети чорні кола. Слідом за першими хвилями йде і земна бюрократія із земним зарегулюванням (хто би сумнівався?). Цікаво, що автор звертається до своєї теми спалення книг і виявляється на Землі їх спалили ще понад 30 років тому, ця практика приходить і на Марс, про яке взагалі збереження марсіанської культури може йти мова? І тут на Марс починається масовий вихід негрів.

Але ж Бредбері майстер короткої форми, кожне його оповідання несе в собі певний посил, як правило, дає поживу для роздумів, і часто наповнене лірикою, а лірику я люблю, тож читаємо далі. Остання війна, що спалахнула на батьківщині, тягне переселенців назад. Навіть негри, які масово кинули в одному з оповідань своїх господарів і відлетіли на Марс будувати кращий світ, треба розуміти, забрали своїх дітей і старих і полетіли назад підсмажуватися в ядерному пеклі — цей момент, як і багато інших, я, треба сказати, якось не зовсім то і зрозумів... Тож найбільше мені сподобалися оповідання з присутніми марсіанами; людська жадібність, тупість та інші принадні якості, для мене аж ніяк не нові, тому викликали інтересу менше. Але загалом твір добротний, місцями цікавий і явно не безглуздий — викликає почуття, емоції, спонукає мислити, хоч і часто не погоджуватися чи протестувати проти прийнятих автором рішень. Та й просто класика, з якою не зайве бути знайомим, тому 8.